Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Сині етюди, Микола Хвильовий 📚 - Українською

Читати книгу - "Сині етюди, Микола Хвильовий"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сині етюди" автора Микола Хвильовий. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 141
Перейти на сторінку:
базарі говорили про Петлюру, про румунів, про кінець Радянської влади.

За цілий місяць Мишко приїздив один раз - і вже не говорив, а коли говорив, то про якусь суворість, про нудоту й ще про щось - Оксана не пам'ятає. А вона брала його біленьку руку й гладила нею свій живіт і усміхалась загадково. Потім вона говорила з Гандзею, але й на цей раз хоронила тайну народження. А в хуторі почали ходити темні чутки, що повстанці нахваляються вбити Мишка. Тоді прийшли тривожні ночі. У вікна бив напівдощ, напівсніг, у бовдурі гув вітер, і снились далекі, брудні дороги без кінця, без краю. Верстви, гони, стовпи і шляхи, і знову шляхи...


...І знову зими не було, і було мокро і осінньо... І припадала осінь до Оксаниного серця і стискала його.


Але не гадала Оксана, що в цій чвирі життя кине свою першу важку тінь на її прекрасну молодість, і тому, коли їй було переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки, вона навіть здивувалася: як, невже зовсім? Їй сказали, що зовсім. Вона не заплакала, вона навіть. не почула, як їй заболіло - так пекуче заболіло. Вона пішла на Полтавський шлях і дивилась у той бік, на Полтаву. І пригадала липневу ніч і неясні дзвони із степу. Потім сіла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вітер носився по Комарівці - чіткий, колючий, жорстокий. І знову, як крізь сон, солодкі ночі й зорі в синім мареві. Але треба було щось думати. І надумала:


- Піду.


І пішла. Коли б вона читала «Кобзаря», вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тільки про Київ, а що Мишко - ах, Мишко! Мишко!..


Увечері Оксана зібрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сіріло, й дощу не було. Сунулись хмари невідомо куди, сунулись далеко-далеко - у далечінь. Чоботи грузли в багні, а навкруги голе поле й тиша. І ще мріяла про липневі світанки, про неясні дзвони із степу. Думала про великі міста і ще про щось незнайоме, таємне. Зрідка назустріч їй тягнулися підводи, із станції їхали. Коні пнулися і з великим напруженням витягали з багна вози. Люди підозріло оглядали її, оглядалися і ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а криві очі виразно, з сумом дивилися на мовчазні станційні вогні, що заблищали за могилами. На обличчі застигла скорботна, ледве помітна посмішка. Гетьманський ліс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка і його жагучий шепіт на соломі. Знову налетіла темна хмара й забризкали сірі води. Повернулася - Комарівки не видно. Було тоскно й було радісно. Згадала газети, батькові цигарки й подумала: це темне життя, а хотілося світлого, молодого, як молодик. Станційні вогні наближалися. Зупинилася біля верстового стовпа відпочити.


...Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетів поїзд і зник в далині.


Оксана підходила до семафора.






КОЛОНІЇ, ВІЛЛИ...



Так от: єсть вілли, біля міста в кучерявих лісах засіли, і шосе до них гадючиться. Єсть вілли, єсть і колонії - дитячі. Вілли: специ, їхні жінки відповідальні, взагалі - кваліфікація, цвіт. Ну...


- Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Годуємо паразитів.


- Да, непорядки.


А вдруге вже друга на першу:


- Подумайте: їй одно місце на віллі, а вона цілу сем'ю притягла, ще й «друга дома» притягла... Безобразіє...


...Отара білорогих баранців посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле... Ну...


І третя на другу:


- Сволоч! В городі одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла.


Їдять шоколад, п'ють каву, молоко - поправляються. Так живуть.


Синіє вечір - під'їжджають автомобілі. Тоді гості їдять і всі їдять.


...Слобожанські ліси й тракти і досі були тривожні. Ходять бандити по лісах. На віллах тихо тому. Купражили гультяї колись, літали по шосе мотори, кавалькади, й гомонів ліс від музики, гамір буржуйський, купецький ходив по корчах... Тепер тихо, тепер їдять...


...Колонії пішли далеко в ліси. От колонія, скажемо. Цвітуть діти, ростуть з молодняком дубовим, бронзові шиї, очі блищать, як спілі вишні після дощу. В колонії виховательки - тьотя Бася, соцвосниця... да...


Господарською частиною завідує Гіль. Гіль ходить і співає: «Ми смєло в бой пайдьом за власть совєтов»... Цілий день співає. Соловей. Очі йому теж цвітуть, як спілі вишні після дощу. Звідки він - бородатий, мамулуватий? Хто його знає - революція родила. І він у свою матір конче закоханий - у революцію. Не знає нічого, крім цієї пісні,- і не треба.


- Та покиньте ви співати,- кричить Анфиса Павлівна, гладка, охайна - німецької породи.


Гіль зникає.


Є ще стара діва - Павлина Анфисівна,- так кажуть, так звуть,- це не так.


Ну, і так далі...


Тьотя Бася - фанатичка. Зустрічає незнайому жінку:


- Що ви читали з жіночої справи? Що? Бебеля «Женщина і соціалізм» не читали? Та невже?


Витягає «Женщину і соціалізм». Читає, слухачі тікають. Вона молиться на Коллонтай і Ліліну. А Анфиса Павлівна розказує анекдоти:


- Я вам по секрету. Цілий скандал був... Коллонтай кричить:


«Стерво! Тебе в публічний дом». А Ліліна як схопиться: «Ах ти розпусто! Тобі жалко, що я з Зінов'євим живу?» Ха! А вона ж молода, а та стара.


Павлина Анфисівна, як заходить сонце, іде до ставка, до купальні, роздягається, оглядає тіло й зітхає. Співає з натхненням: «Місяченьку блідолиций, за хмари швидше ти б сховавсь».


У ставку купається сонце - на ніч. Десь далеко залізниця, десь потяг далеко.



Б'ють корову в кошарі. Корова замукала й рогами - в землю. Пахне кізяками, парним молоком і свіжою кров'ю. Прибігла економка (це вілла):


- Када ви, наконєц, убйотє єйо?


- Та зараз.


- ...Та січас,- кричить економка і біжить - її покликано. Сидір чухається:


- От стерво! Жалко їй народного добра.


Микита не чухається:


- Нехай. Все одно вже сховав.


Здивований Сидір:


- Що?


- Мнясо!


- Те, що буде?.. Тьху! От практикант!


Микита закурив цигарку.


Пахне зеленню, пахне кізяками.


Сидір умочив у цеберку ножа й перехрестився:


- Яке-небудь стерво, та ще й лізе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово - ех! Та й тільки.


Потім він ріже, але не мовчить.


- Більшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваєш собі

1 ... 3 4 5 ... 141
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сині етюди, Микола Хвильовий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сині етюди, Микола Хвильовий"