Читати книгу - "Новели, Василь Стефаник"

Глянув на свою білу хату.

- О, я з тебе, мій палацу, тихонько дуже виходжу, аби не бу­дити купи внуків. Вони так файно сплять, порозкидаються, що гріх рипнути дверима; їх сон святий, бо їх бог взяв на свої коліна, на колінах божих вони ростуть. А стара за­раз за мною встає, накриває діти і ходить тихо, як кітка, та лагодить їм сніданок. Мій ласкавий боже, чим я годен відплатити твою ласку? Ти мене своїм сонцем, дощем і бурею три­мав у силі довгі роки, аби мої діти і їх діти жили і ро­с­ли­!

- Але внуки інші, як давно були, в них книжки, в них спі­ва­н­ки інші. А дурна стара радується ними та будує Україну; здуріла стара від внуків. Видурюють від неї гроші на театр та на книжки та тягають стару коробку по читальнях, а во­на вертає з ними додому та радується, як дівка.

- «Мой, старий,- каже,- але аби ти видів, який козак наш Тома, у сивій кучмі, у синіх гачах, а люди плещуть йому в до­лоні, а він так говорить, як у книжці, а сорочка горить на нім. Ей, якби ти ся хоть раз подивив на них!» Я, кажу, ста­рий, щоби ся дивити на таке, і не винен тому, що ти з своїми внуками наново дівочиш. Але ти мені скажи, відки ти гро­ші маєш на кучми, та на синє сукно, та на вогневі сорочки, бо ти така сліпа, як кертиця , ти їм не вишила, відколи ти здуріла з тою Україною, то мені в мошонці все гроші хибу­ють.

- Але внуки не п'ють, не гуляють і до корчми не йдуть, а гу­дуть, як бжола: Україна, Україна. Малий Кирило підхо­ди­ть мене, як дитину: «Діду, діду, я прочитаю таке файне».

- Та читає, та добре там написано, але я письма не знаю, а лиш через охоту малого сідаю з ним та потакую.

- Вони в мене чемні, най їх бог благословить з їх надіями. Вони хотять нового, на те вони і молоді.

З цих дум вирвало його сонце, що зійшло, як золото, і ста­ра, що кликала на сніданок.

- Ти, вічне сонце, ти знов благословиш мене на сніданок. Та-м слабий; роса, твоя донька, не має вже на мені що пити, самі кості. Але в мене внуків богато. Роса має кого об­ли­вати своїми перлами. А ти, мамо наша, ясне сонечко, все бла­гослови їх до сніданку.

Старий Лазар росяним листком обтер свої мокрі очі і пішов до хати між внуків.

ДУРНІ БАБИ

Як то сталося, що жінки на ринку зробили недозволені збори, того ніхто добре не знає. Почалося від того, що стеці­вська жінка приїхала люта з Коломиї- від сина, що сиди­ть в криміналі.

- Мало-м під мурами не замерзла, не пускають - та й реш­та. Ходжу по морозі, душа в мені стигне, коби-м хоть з-поза гратів уздріла його...

Жінок коло неї вже більше.

- Питаєте, за що сидить. А лихе його знає - за газети. Уз­д­рів через вікно жандаря та запхав мені в пазуху якісь па­пе­рі. А жандар обшукав його до голого тіла, перевернув хату до­гори ногами та й сів. Надумав, надумав та й каже мому чоловікові: «Ідіть за цев жидівков через дорогу, най зараз прийде». Прийшла жидівка, а жандар каже: «Обшукай цю жінку, чи нема коло неї яких паперів». І рихтіг, витягла з па­зухи ті папері, що мені син дав. Жандар урадувався, по­пе­ребирав ті папері та й каже хлопцеві: «Ходіть зі мною на постерунок». Та й як пішов, то й до сегодні. Питала я, питала, розвідувала, аж чую, а він у криміналі в Коломиї...

Жінок щораз більше.

- А хоть би-м і замерзла, то їду до него, то в мене наймилі­ша дитина, може, він голоден, може, його нендза їсть, може, за ґратами замерзає. Старий кричить, на кого решта дітей маються лишити. А я кажу йому: «Як не хочеш завезти ід колії, то я, бігме, на колінах піду». Вздрів що нема зо мнов що робити, запрєг коні та й повіз. Сіла я в ту колію, пудить , гадаю, зараз буду його видіти...

Жінок уже зібралася велика громада, вже й чоловіки по­заду з батогами поставали, і поліцай вже підслухує.

- Та нім я найшла той кримінал, заки я там ся добила, то най вас бог боронить. Але трафився якийсь добрий панок та й каже до мене: «Чо ти жінко, під цим муром за­ме­р­за­єш?» А я плачу. Розповіла я йому, що так і так, і він завів ме­не всередину до криміналу. Стягнули з мене протокул, як я си називаю, як він си називає, відки...

Жандарм пробував розгонити, але з бабами то так легко не йде.

- Там виділа сина, відай, ним так, відколи він, не тішилася. І не журітьси, мамо, і веселий він, і каже: «Тут нас сидить таких богато, нічо нам не буде, як який рік-два дістану, то ми молоді та й відсидимо». Отак він ме­не розва­жує. Дивлюся на ті мури, на малі вікна з гратами та й кажу йому: «А де ж ти тут, сину, годен два роки вітримати?» Отак я з ним мінуточку побула - та й гай, бабо, забирайся. Але мені і це добре...

Тут уже зробилася баталія, жандармів щораз більше, жін­ки не хотять розходитися, крик. Якась карлівська жінка кричить:

- Ви хочете всі наші діти, що в школах вчуться, зогноїти по криміналах, аби потім мужиків запрячи в ярем...

- Ви наші діти порозгонили по всім світі, мій утік на Ук­ра­їну, та й не знаю, ци жиє він, ци пропав.

- А мій гине десь у чехах.

- А мій у німця, аби вам так легко конати, як мені оп­ла­ку­ва­ти мою дитину!

Жандармів щораз більше, крик росте. Чоловіки вже про­бу­ють успокоювати жандармів, що це дурні баби, що вони не знають припису.

- То най лиш ті дві жінці виступлять, ми з ними зробимо протокул, а ці решта най розходяться.

- Ех, ми знаємо ці протоку ли. Беріть нас усіх.

Чи довго довго, чи коротко правдалися жінки з жанда­р­ма­ми, але за яку годину рушив похід жінок під магістрат, а по боках жандарми. Мороз скрипів і скреготів під ногами, а зза­ду йшли чоловіки з