Читати книгу - "Облога Буші, Старицький"

А надворі скаженіє буря; вітер гуде і жалібно в комині виє, мов голосить по згубі когось близького, дорогого... В куточку тріскотить стиха лампадка та вчувається часами стогін задавленого ридання.

На ліжку, до подушки припавши лицем, Катря лежить непорушне; тільки часами ледве примітне здригаються плечі у неї. Спала з неї намітка і одним кінцем на подушці звисла, а другим долі лягла; коса вибилась з-під кораблика і, звинувшись химерним вузлом, неслухняно лягла на плечі; одно крило плахти відхилилось свавольно і виявило огрядну ніжку, узуту в червоні чобітки з срібними підківками. Тільки на частині голівки, на заломі коси та на одному плечі лежать світові плями, а решта в темряві з наметика потонула.

Край вузького вікна, схиливши на руки чоло і втопивши очі в чорну пітьму, сидить мовчки Орися; вона силкується туди прозирнуть, куди пішли дорогі її серцю люди, вона прагне дізнатись, що діється тепер у містечку Буші і в пригороді; але густий морок закрива від неї далину чорним серпанком, і тільки коли-не-коли на тім морі безпросвітної темряви заблима якась непевна іскра і згасне...

Орися повернулась до образа і зупинила на діві пречистій свої замислені очі; від довгих вій лягла сутінь стріляста на її личко бліде; руки їй з несили на коліна впали і сплелись у стисі нервовім; у нахмурених бровах непохибна думка застигла. Довго і нерухомо так сиділа Орися; чи вона складала з благання молитву, чи доручала небесній розважниці свою тугу-печаль - зосталося то таїною.

Нарешті Орися повагом перевела свої очі, що світилися темним вогнем, на ліжко, на Катрю - і на її виду перебігла хмарина.

- Годі, Катре! - промовила вона строго.- Не плакати тепер, не в сльозах губить силу, а набиратись треба її для останньої боротьби.

Катря ще більш заридала безнадійно і глухо, і її плечі заколихалися під хвилями збурених мук.

- Гріх! От перед цією святою матір'ю гріх! - показала на образ Орися.- Вона віддала ради нас свого сина на муки, на смерть, а ми будемо побиватись, що доведеться за віру святу й за вітчизну вмерти!

- Не те, не те!..- відповіла риданнями Катря, підвівши голівку і спершись нею на руку. Кучеряве пасмо русявого шовку з-під очіпка впало на її заплакані очі і надало молодесенькому обличчю вираз дитячий - нестотно ображене дівчинятко заплакало, почувши ласку уперше.- Не те! А дай мені виплакатись! Дай мені в останній раз тут... на самоті... натішитись своїм лютим горем... а там уже я не заплачу!

- Сором з своїм горем тепер панькатись! - ласкавішим уже голосом корила Орися, присівши до Катрі і гладячи її шовкове волосся.- Коли б воно на тебе лишень упало саму, то тоді б могла... а воно ж на всіх нас злягло рівним тягарем і роздавить усіх нас разом, укупі...

- Не на всіх, не на всіх однаково! - гвалтовно скрикнула Катря і заломила в скрутоньці руки.

- Як неоднаково? - навіть схопилась Орися.- Та хіба у тих, що пішли туди на певний загин, не було ні радощів, ні втіх на землі, або що?

- Може, й були, та вони вже ними натішились, а я не нажилася ще на світі...- відмовила, рвучи слова, Катря.

- А я чи нажилася? - спитала нервово Орися.- Туди... на муки... на страту... мій батько пішов... єдине моє кохання, єдина відрадість... єдина моя слава і втіха; але глянь - я не плачу і не збентежу його останньої хвилини сльозою.

- Ох, правда,- мовила Катря, гамуючи сльози.- І ти не нажилася, але ти й не жила зовсім! Ти не зазнала іще того щастя, яке охоплює райською жагою і розум, і волю, і серце, і всю людину цілком приковує до втіхи земної... ти ще не кохала!

- Почім ти знаєш? - відказала упавшим голосом Орися і провела рукою по білому чолі, немов бажаючи змести з його уїдливу боліч.- А може, кохання моє ще страшнішою п'явкою вп'ялось мені в серце!

- Твоє кохання! - нестямилась Катря, підвівши голівку і затаївши враз сльози: дитяча цікавість перемогла її страждання.- Ти, моя перша подруга, посестриця, і ніколи мені про те не промовила й слова.

- Суть такі рани, які жадалось би і від себе самої сховати, а не то що від миру,- важко зітхнула Орися, відвернувши від Катрі свій зрушений вид.

- Орисю! Ріднесенька! Зіронько моя! - обнімала Катря свою кохану посестрицю, переставши плакати і ласкаючи свою товаришку по горю.- Скажи мені хто? Поділись горем - легше буде... Коли виплачешся і розважиш тугу - завжди на душі легшає...

- Ти пам'ятаєш того козака... Антона Корецького... що до нас приїздив у Бар?

- А, пам'ятаю, пам'ятаю... Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синіми очима і білим панським лицем?

- Так, так!

- Як не пам'ятати! Пам'ятаю і за сто сажнів пізнаю! Я в його, коли признатись тобі,- усміхалась уже Катря, щаслива тим, що таїну вивідає,- мало-мало не закохалась... Не здолала чисто й глянути на ті закручені вусики... Тільки тривай... - зупинилась вона, міркуючи...- Адже ж то брат твій? Він тебе називав сестрою?

- Ні, він не брат: він по крові мені був зовсім чужий, а по серцю... ех! - Орися нетерпляче махнула рукою.- До чого ці спогадки тепер? Навіщо намучене серце вражати?

- Квіточко моя, сонечко ясне! - благала Катря.- Скажи... повідай, хоч кришечку... хоч капелиночку!

- Ах, яка-бо ти! Нестотно мале дитинятко,- годилась через силу Орися.- Довго розказувати, а ще довше переживати ті муки. Бачиш, я з тобою спізналася в Барі, а ми перше сиділи далеко на хуторі,- я там росла ще дитинкою... І так було славно, ох, як славно! Батько приїздив часто... мати жила... кохала, ласкала мене... Я її ледве згадаю... Потім наш хутір спалили... матір теж... Як приїхав на пожарище батько, позеленів, заскреготав зубами і знову кудись-то майнув. А за тиждень вернувся і привіз хлопчика на кульбаці, літ дев'яти. «Знайшов,- каже,- сироту безпритомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!» - Орися змовкла, пригнічена вагою спогадів давніх.

- Ну, ну! Що ж далі? - допитувалась зацікавлена Катря.

- Що ж? Звичайно... став він