Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Старі гультяї, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Старі гультяї, Нечуй-Левицький"

261
0
16.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Старі гультяї" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 14
Перейти на сторінку:
ліс! - гук­нув зни­зу дід Оникій,

- Збери там, будь лас­ка, роя, а я вже потім злізу! - гук­нув дід Гри­цай з груші.


Рій сів вни­зу на стов­бурі ста­рої груші, не­на­че хто об­мо­тав гру­шу во­ло­ха­тою ко­жу­ши­ною. Оникій шви­денько зібрав роя, зав'язав і пос­та­вив од­да­ле­ки од уликів. Дід Гри­цай зліз з груші з по­ку­са­ни­ми що­ка­ми та ру­ка­ми.


Баби й діди знов ви­си­па­ли з сіней і посіда­ли кру­гом ря­ден. Ба­ба Ориш­ка ви­нес­ла відро во­ди й хлю­па­ла собі во­дою на за­пух­ле ли­це, на ру­ки, хлю­па­ла на по­ку­сані лит­ки; другі ба­би й діди обс­ту­пи­ли відро, не­на­че свя­че­ну кри­ни­цю на Ма­ковія, і хлю­па­ли собі на очі, на що­ки, на но­си. Уся чес­на ком­панія по­за­пу­ха­ла. Що­ки й но­си в бабів по­наб­ря­ка­ли.


- Оце ли­шенько! Яка чуд­на при­го­да тра­пи­лась! - го­моніла ба­ба Ориш­ка.


- Що чуд­на, то чуд­на! Вас усіх не­на­че хтось по­по­бив по морді, - обізвав­ся дід Оникій.


- Шкода й за­хо­ду! Не мож­на мені пасічни­ку­вать, - ска­зав дід Гри­цай.


- Авжеж! Ко­ли вже горілку пи­ти, то де вже йо­го пасічни­ку­вать. Бджо­ла - бо­жа ху­до­ба. Пасіка - свя­те діло: до неї з горілкою не прис­ту­пай, - ска­зав Оникій, бла­го­чес­ти­вий і по­бож­ний чо­ловік. - Оце вам бо­жа ка­ра за те, що ви п'яні за­хо­ди­лись по­ра­тись ко­ло бо­жої ху­до­би.


- Може, твоя й прав­да, - ска­зав дід Гри­цай, - де вже мені те­пер пасічни­ку­вать.


- Авжеж не­ма тобі ча­су… - ска­зав дід Оникій, сер­ди­тий на Гри­цая за те, що Гри­цай не взяв йо­го за пасічни­ка на літо.


- Нема що ро­би­ти! Ста­вай в ме­не, Оникію, за пасічни­ка, до­ки бджо­ли роїти­муться, а потім я вже й сам уви­нусь.


- Овва! Оце ви­га­дав! Чи це ти ме­не піднімаєш на сміх, чи маєш ме­не за дур­ня, чи жар­туєш зо мною, ста­рим? Це гар­но! Ста­вай за пасічни­ка, до­ки рої йти­муть. Ме­не не такі, як ти, про­си­ли ще й кла­ня­лись, щоб я став за пасічни­ка на ціле літо. Це ти з ме­не глу­зуєш, як з дур­ня. Ні! цього не бу­де! Або про­си ме­не за пасічни­ка на все літо, або ме­не не зачіпай. Оникій знай­де собі пасіку на все літо не в та­ких, як ти!


Гордий дід Оникій зобідив­ся, що Гри­цай не поп­ро­сив йо­го ста­ти за пасічни­ка на все літо. Не­ве­лич­кий на зріст, су­хий, як ко­маш­ка, дов­гоб­ра­зий та смуг­ля­вий, з чор­ни­ми ма­леньки­ми очи­ма, дід Оникій був схо­жий на ву­са­то­го жу­ка, на кот­ро­го наділи білі шта­ни й со­роч­ку і підпе­ре­за­ли зе­ле­ним по­ясом, а чор­ну ву­са­ту го­ло­ву пот­ру­си­ли по­пе­лом та бо­рош­ном. Оникій го­во­рив то­неньким крик­ли­вим го­ло­сом, не­на­че пи­щав який­сь скри­пу­чий жу­чок або якась пис­ку­ча ко­ма­ха.


- Оце роз­хо­див­ся! Сядь ли­шень, Оникію, та по­го­во­ри­мо до ла­ду, то, мо­же, й зго­ди­мось, - ска­зав дід Гри­цай.


- І сідать я не бу­ду, і горілки твоєї пи­ти не хо­чу, бо ти ме­не вра­зив в са­ме сер­це. Що я тобі та­ке? Чи най­мит, чи по­пи­хач? Знай­де собі Оникій шма­ток хліба і опріч те­бе! Вий­ду на ву­ли­цю та свис­ну, то до ме­не назбігається де­сять та­ких, як ти. Не моє діло пить та гу­ля­ти. Моє діло дог­ля­дать бо­жої ху­до­би. Он по­ди­ви­ся в се­бе в пасіці! там не­має ні об­ра­за свя­то­го Зо­си­ма та Са­ватія, не­ма ні хрес­та. Че­рез те тобі й пасіка не йде на ру­ку. А ти раз на рік хо­диш до церк­ви, як говієш та при­ча­щаєшся. Не тобі глядіть бо­жої ху­до­би. Ет!


Оникій спе­ре­сер­дя вхо­пив бри­ля, на­ки­нув на роз­пат­ла­ну чуп­ри­ну і май­нув з сад­ка, навіть не поп­ро­щав­ся з дідом Гри­цаєм.


- Це вишк­вар­ка, а не Оникій! Побіг, не­на­че йо­го хтось впік га­ря­чим залізом. Нацвірчав пов­ний са­док, як цвіркун, та й май­нув! Знай­де­мо пасічни­ка. Не один пасічник в нас у селі, - обізвав­ся дід Гри­цай.


Дід Оникій дре­ме­нув че­рез се­ло і пішов до од­но­го пасічни­ка, ста­ро­го діда, та по­чав йо­му жалітись на діда Гри­цая.


- Не ста­вай за пасічни­ка в Гри­цая! Чуєш? Він кеп­ку­ва­ти­ме з те­бе. Це гар­но ви­га­дав ста­рий чорт! За­ту­ляє мною дірку на один місяць, а на ціле літо не про­сить до се­бе за пасічни­ка; він і то­бою за­ту­лить дірку в пасіці, - вго­во­рю­вав дід Оникій ста­ро­го пасічни­ка.


Зігнавши злість пе­ред од­ним дідом, на­пи­щав­ши йо­му ву­ха, Оникій побіг на дру­гий ку­ток се­ла, де жив ще один дід, що най­мав­ся за пасічни­ка. Оникій і цьому нак­ри­чав, на­пи­щав пов­ну ха­ту, все жалівся на діда Гри­цая і на­мов­ляв йо­го не ста­вать в Гри­цая за пасічни­ка. Вдо­во­лив­ши свою гор­до­витість, Оникій вер­нув­ся до­до­му та ще й нак­ри­чав ву­ха своїй бабі лай­кою.


А Гри­цаєві гості знов посіда­ли на траві кру­гом ряд­ка й по­ча­ли по­луд­ну­вать. В ба­би Ориш­ки по­на­пу­ха­ли що­ки. Од­на що­ка ста­ла більша за дру­гу, ніс наб­ряк і став схо­жий на ба­ра­бо­лю. Зморш­ки на ви­ду по­роз­тя­гу­ва­лись. Ба­ба не­на­че по­мо­лод­ша­ла, по­повніша­ла, а ли­це в неї побільша­ло.


- Чи ти ба! моя ба­ба аж по­мо­лод­ша­ла, як її по­ку­са­ли бджо­ли, - жар­ту­вав ста­рий Гри­цай. - Яка ста­ла пов­но­ви­да, не­на­че на­ша по­се­сор­ша. Ко­ли який дід за­ба­жає, щоб йо­го ба­ба по­мо­лод­ша­ла, то не­хай ве­де її в пасіку та вит­ру­сить на неї здо­ро­вий улик з бджо­ла­ми.


Баба Ориш­ка тільки кліпа­ла за­пух­ли­ми очи­ма й мов­ча­ла. Гри­цай виніс ще од­ну пляш­ку горілки і дві чет­вер­ти­ни са­ла. Чес­на ком­панія ви­пи­ла горілку і з'їла са­ло. Од­но­му Мо­ту­зові не йшла горілка на дум­ку. Шко­да йо­му бу­ло да­ва­ти ра­зом такі ве­ликі гроші, зібрані за дов­гий час копійка за копійкою, кар­бо­ва­нець за кар­бо­ван­цем; але й синів бу­ло шко­да, бо в йо­го по­ля бу­ло об­маль.


«Ой, не вмре швид­ко цей крем'яний дід! Дов­го мені до­ве­деться тяг­ти спілку з ним, бра­ти й засівать йо­го по­ле та зво­зить сно­пи в йо­го клу­ню. Ой, ко­ли б не прог­ра­ти!» - ду­мав Мо­туз, пог­ля­да­ючи ско­са на п'яненько­го діда ро­зум­ни­ми, тем­ни­ми, до­пит­ли­ви­ми очи­ма.


- Оце ж ми, хва­лить бо­га, ви­пи­ли мо­го­рич і по­по­луд­на­ли, а те­пер, Дмит­ре, ходім до те­бе та й зап­ла­тиш мені гроші, - зад­зи­го­рив дід Гри­цай своїм гост­рим язи­ком.


Дмитро Мо­туз гля­нув на п'яненько­го діда, по­ду­мав, по­мов­чав, а потім ска­зав:


- Нехай, діду, це діло зос­тається на­завт­ра. Сьогодні мо­го­ри­чу­ва­ли, а завт­ра бу­де­мо розп­ла­чу­ва­тись. Завт­ра зран­ку піде­мо до во­лості. Пи­сар на­пи­ше нам роз­пис­ку, а я вам зап­ла­чу по тій роз­писці гроші, - ска­зав Мо­туз, ду­же обе­реж­ний, ко­ли діло сто­су­ва­лось до гро­шей.


- Як завт­ра, то й завт­ра! Мені все од­но: після моєї смерті ма­ти­меш моє по­ле, а по­ки ми з ста­рою пом­ре­мо, ори собі, сій своїм сіме­ном, жни, ко­си, а мені зве­зи в тік по­ло­ви­ну хліба. Нез­дат­ний вже я до ро­бо­ти, та й

1 ... 3 4 5 ... 14
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Старі гультяї, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Старі гультяї, Нечуй-Левицький"