Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

О. Хве­дор на­лив, ви­пив і за­мовк, не­на­че жду­чи па­раліча.

- Ні, не­ма! Не бе­ре! - про­мо­вив. - Те­пер вже не за­на­пас­ти­мо се­бе. Ну, сміли­во! Марш упе­ред.

Знов на­ли­ли чар­ки і по­ви­пи­ва­ли.

- Про що пак ми бу­ли роз­го­во­ри­лись? - спи­тав о. Хве­дор.

- Про яко­гось Се­ре­динсько­го, про па­ни­ча.

- Еге! Так, знаєш, за­на­дивсь ото до ме­не той па­нок Се­ре­динський. Хо­див пе­редніше сам, а це вже по­чав хо­ди­ти з на­шим сусідою, діди­чем Хоцінським. А знаєш, як я поз­най­омив­ся з тим Хоцінським?..

- А як?

- Дуже чуд­но й тро­хи смішно! Чи до те­бе пак при­хо­ди­ли пан­ки ку­ма­ми дер­жа­ти до хрес­та му­жи­чих дітей?

- Приходили пе­ред повс­тан­ням і не раз, а це щось і пе­рес­та­ли, - од­ка­зав о. Мо­йсей.

- Ото ж і до ме­не бу­ло оце й не­суть хрес­ти­ти му­жи­чу ди­ти­ну. Ку­мою - мо­ло­ди­ця, а за ку­ма - па­нок з за­во­ду. Що це ста­ло­ся з па­на­ми? - ду­маю бу­ло собі. - Ко­лись дер­ли шку­ру з лю­дей, а це по­ча­ли бра­та­тись та єдна­тись, навіть пи­ти з ни­ми горілку. Щось во­но та є. Аж во­но так і вий­шло. Ви­пий­мо, о. Мой­сей… - Раз якось при­нес­ли ди­ти­ну до хрес­та. Ку­мою - мо­ло­ди­ця, а ку­мом - який­сь нез­най­омий пан, здо­ро­вий, ог­ряд­ний, з ма­леньки­ми тон­ки­ми ніжка­ми, - дос­то­ту не­на­че хто підпер ба­ри­ло дво­ма па­лич­ка­ми. За­повістивсь мені, що він та­кий і та­кий дідич, близький мій сусіда, і приніс до хрес­та ди­ти­ну сво­го робітни­ка, доб­ро­го й вірно­го, зна­ючи зви­чай - од хрес­та не цу­ра­тись. А я собі ду­маю: дай тро­хи по­жар­тую з па­ном, щоб не ду­же ква­пив­ся ку­ма­тись з людьми, бо та­ки заздрівав йо­го щирість. Ве­ду кумів у пер­шу ха­ту і по­чи­наю хрес­ти­ти ди­ти­ну по всім пра­ви­лам, як ли­чи­ло та­ко­му ку­мові. Чи­таю по­ма­ле­сеньку, ви­раз­но, по­важ­но, сло­во за сло­вом, а дяк з па­ла­ма­рем приспіву­ють. Стоїть мій пан, пе­ре­ки­да­ючи з но­ги на но­гу своє ба­ри­ло. А я чи­таю та й чи­таю, та співаю! Див­люсь, - пан мій вже со­пе, а з ло­ба піт го­ро­хом ко­титься, а я чи­таю та чи­таю! Ха, ха, ха! Не­хай, ду­маю, по­куш­тує, що є на світі де­що й важ­ке. Див­люсь, - вже близько кінець. Я пе­ре­мах­нув для по­важ­ності на мо­лебінь, да­вай ви­чи­ту­ва­ти один, потім дру­гий. Хоцінсько­му дав на ру­ки ди­ти­ну. Він чер­воніє, от-от упа­де! Годі, ду­маю, - бу­де пан до но­вих віників пам'ята­ти, як о. Хве­дор хрес­тив ди­ти­ну. Навпісля чую - мій пан аж тро­хи зас­лаб, ма­буть, одс­то­яв но­ги. Так-то ми й поз­най­оми­лись. Ков­тай му­ху, о. Мо­йсей!

- Ні! щось ма­ло по­жи­ви з цієї му­хи. Бу­ду я ґедзів ло­ви­ти, або­що.

О, Мой­сей дос­тав з дру­го­го сто­ла ста­кан, на­лив тро­хи не пов­ний і по­чав дуд­ли­ти.

- От і по­чав Хоцінський до ме­не вча­ща­ти; про­сить і до се­бе, дає мені гос­тинці, шле мені з са­харні по го­лові са­ха­ру, - ба­чу, чо­гось го­дить мені, туп­цяє ко­ло ме­не; а як прий­де до ме­не в гості, в'ється ко­ло моїх дітей, ти­рить їм у ру­ки польські книж­ки, цвенькав до їх по-польській.

- Та наші па­ни, - про­мо­вив о. Мой­сей, - та­ки до­год­жа­ють ба­тюш­кам, хто вміє кільки слів цвенькну­ти по-польській. І я, грішний, ко­лись не­на­ро­ком так собі ви­пад­ком про­мо­вив слів двоє по-польській до сво­го па­на, - за­раз на дру­гий день прис­лав ху­ру дров! За дві слові!

- Зате ж підстав­ля­ють во­ни стільця то­му, хто не го­дить їм! - про­мо­вив о. Хве­дор. - Чи чув про бла­го­чин­но­го з Ку­цо­го? Як йо­го об­го­во­рю­вав дідич Па­нятівський пе­ред архієреєм, пе­ред сто­ронніми людьми, пе­ред па­на­ми за обідом, тоді, як вікар­ний їздив по єпархії! Де ж пак! ви­ду­мав якусь історію, ніби йо­го сви­ня вско­чи­ла в попів ого­род; піп ніби дав їй сто різок, звелів зв'яза­ти і одіслав соцьким у стан, вкупі з про­щен­ням на «оную без­по­кой­ную ря­бу панську сви­ню».

О. Хве­дор за­ре­го­тавсь, на­ли­ва­ючи горілки в чар­ку, аж горілка пе­ре­ли­лась че­рез край.

- І справді, чуд­на та Польща, - про­мо­вив о. Мой­сей, - са­ма ле­жить зв'яза­на, скру­че­на, лед­ве ди­ше, а ще та­ки прос­тя­гає ру­ки, щоб щось на­ше за­гар­ба­ти собі.

- Будьмо здо­рові, о. Мой­сей! за­ку­шуй-бо, а то на го­ло­ву бу­де важ­ко… От і по­чав хо­ди­ти Хоцінський з Се­ре­динським. Чи не мос­титься ча­сом він у сва­ти до моїх до­чок?

- Ой, не ха­пай­ся, о. Хве­дор, з сва­тан­ням! Пи­тай лю­дей.

- Добре тобі й го­во­ри­ти, ко­ли тобі на шиї не си­дить сім до­чок.

- Коли б мені хоч од­ну доч­ку! Вже я й ха­ти свя­тив, і пше­ни­цю сіяв на чо­тирьох уг­лах до­ма. Пше­ни­ця пос­хо­ди­ла, зна­читься, місце бла­гос­ло­вен­не…

- Знаєш, що зро­би, о. Мой­сей! Об'їдь ти, го­лий, се­ред дня, вер­хом на ло­паті тричі кру­гом ха­ти та про­чи­тай на ході тричі «Отче наш»; тоді, пев­но, так пе­ре­ля­каєш до­мо­виків, що не пот­рап­лять ку­ди втіка­ти! Ха, ха, ха!

О. Мой­сей підняв го­ло­ву, ду­мав по­чу­ти щось путнє, але за­раз схи­лив її вниз, осміхнув­шись.

- От хо­дить до ме­не Хоцінський та го­дить мені. Не­дав­но оце прис­лав мені де­ревні на повітку та на опал три хурі хми­зу.

- Чи й той пан го­див тобі, що пе­редніше був ту­та? - спи­тав о. Мой­сей.

- Де там тобі! Той був з ба­га­тих, знач­них панів, з арис­ток­ратії, та гор­дий, та пиш­ний! Йо­му, ма­буть, зда­ва­лось, що він і те­пер па­нує на Вкраїні, як бу­ло ко­лись за ца­ря Го­ро­ха, як лю­дей бу­ло тро­хи.

- А хіба ж і не па­ну­ва­ли во­ни в нас? Що хотіли, те й ро­би­ли, не бу­ло їм упи­ну, - од­ка­зав о. Мой­сей.

- Як приїхав до нас той пе­редніший ста­рий пан, я на­ки­нув свою скуфію, надів най­новішу, най­прос­торнішу ря­су, тро­хи на­пин­дю­чивсь та й пішов до йо­го, - ду­маю: поз­най­ом­люсь і по­го­во­рю за квит на дро­ва, бо тоді, бач, па­ни да­ва­ли нам дро­ва на топ­ли­во з сво­го лісу. За­повістивсь че­рез ла­кея. Ко­ли це - ви­хо­дить до ме­не пу­зань у шлаф­році з люлькою в зу­бах на дов­женнім ци­бу­кові; на­дув­ся, на­су­пив­ся, на­пин­дю­чивсь і зас­ту­пив мені двері до гос­тин­ної, та по­чи­нає пи­та­ти, чо­го мені тре­ба, як то­го му­жи­ка, а сісти й не про­сить. Е - ду­маю, - ви­бач на цей раз! Не го­диться ж та­ки мені сто­яти ко­ло по­ро­га, та ще й в скуфії. «Ви­ба­чай­те, ка­жу, па­не, але ні вам, ні мені не ви­па­дає го­во­ри­ти навс­то­яч­ки!» Взяв я по­ми­нув йо­го, пішов в гос­тин­ну та й ла­го­жусь сісти в най­більшо­му кріслі, а йо­го про­хаю сісти ко­ло се­бе. Він тоді ні в сих ні в тих! Круть-верть сю­ди,