Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

Я жи­ла в дядька, до­ки пiд­рос­ла. Дя­ди­на моя бу­ла для ме­не ду­же лю­та. Во­на своїх дi­тей жа­лу­ва­ла, да­ва­ла їм гос­тин­цi, а ме­не все об­ми­на­ла. Оце бу­ло її дi­ти пус­ту­ють, во­на на їх сер­диться, а на ме­нi зго­нить злiсть. Во­на ме­не й ла­яла гiр­ше, i би­ла гiр­ше, нiж своїх дi­тей. До своїх дi­тей бу­ло лед­ве до­торк­неться до­ло­нею, а ме­не так лус­не, що я не зна­ла, де й дi­тись. Нi­ко­ли я не но­си­ла но­вої оде­жi, нi­ко­ли я не ма­ла но­вих кiс­ни­кiв, но­вої спiд­ни­чи­ни; ла­та­на со­роч­ка все бу­ло свi­титься на моїх пле­чах. Я бу­ло див­люсь, як дя­ди­на го­лу­бить своїх дi­тей, та все ду­маю про свою ма­тiр: як­би бу­ла жи­ва моя ма­ти, во­на б ме­не по­жа­лу­ва­ла й гос­тин­ця ме­нi при­нес­ла б, i ви­ши­ла б ме­нi квiт­ка­ми со­роч­ку, i на­ку­пи­ла б ме­нi стрi­чок та квi­ток. Бу­ло ля­жу спа­ти, пла­чу та ду­маю про свою ма­тiр, то ме­нi й сниться моя ма­ти та­кою, як я со­бi її при­га­ду­ва­ла.

Пiдросла я; ме­не один чо­ло­вiк най­няв за няньку за три ко­пи гро­шей та за со­роч­ку на рiк. Гос­по­ди! як я по­мор­ду­ва­лась з йо­го ма­ли­ми дiтьми. Бу­ло ха­зяй­ка по­са­дить ме­нi на ру­ки опецьку­ва­ту ди­ти­ну, а я ще й са­ма опецьок, сли­винь ди­ти­на! Тро­хи не пiд­ве­ре­ди­лась ти­ми дiтьми. Ха­зяї­ни пi­дуть на по­ле, а ме­не по­ки­нуть до­ма з дiтьми. Див­лю­ся я, чу­жi дi­ти бi­га­ють, гу­ля­ють в цi­цi-ба­би, в хре­щи­ка, ку­па­ю­ться, а ме­нi не мож­на й одс­ту­пать од дi­тей. Гос­по­ди, як ме­нi хо­тi­лось по­гу­ля­ти та по­бi­гать! Як­би бу­ла жи­ва моя ма­ти, i я гу­ля­ла б з дiтьми. "Ой ма­мо моя, до­ле моя! На­що ж ти ме­не та­кою ма­лою по­ки­ну­ла?" - бу­ло, ду­маю я. Я ввесь свiй ди­тя­чий i дiв­ча­чий вiк по­не­вi­ря­лась в чу­жiй ха­тi, у чу­жих лю­дей i не заз­на­ла лас­ка­во­го сло­ва.

Стала я дiв­кою й най­ня­ла­ся за най­мич­ку в од­но­го ба­га­то­го чо­ло­вi­ка. Ха­зяїни бу­ли лю­ди доб­рi, та не бу­ло ме­нi вiльно­го ча­су нi пос­пi­вать, нi по­тан­цю­ва­ти, нi со­ро­чок хме­лем по­ви­ши­вать. Од ран­ку до ве­чо­ра ро­бо­та та ро­бо­та, а прий­де нiч, упа­деш на го­лу ла­ву та й зас­неш як мерт­ва. Тiльки поч­не на свiт бла­гос­ло­виться, ха­зяй­ка са­ма ле­жить, а ме­не бу­дить ко­ро­ву доїти та до че­ре­ди гнать. Бу­ло вий­ду на под­вiр'я з дiй­ни­цею - со­ло­вей­ки ще­бе­чуть, аж сад­ки роз­­ля­га­ються, не­бо лед­ве по­чи­нає чер­во­нiть. Я ся­ду доїти ко­ро­ву, а ме­нi здається, що я стою ко­ло при­пiч­ка; в пе­чi па­­лає по­лум'я, а я ви­со­вую гор­щик з пе­чi. Дою ко­ро­ву й сплю. Як­би бу­ла жи­ва моя ненька, во­на б не бу­ди­ла ме­не вдос­вi­та з теп­лої пос­те­лi.

Нимидора за­мовк­ла й сха­ме­ну­лась, їй ста­ло чуд­но, що во­на роз­ка­зує за се­бе хлоп­це­вi, кот­ро­го по­ба­чи­ла впер­ше; але як гля­ну­ла во­на на йо­го чор­нi очi, то їй знов схо­тi­лось го­во­ри­ти про свою ли­ху до­лю.

- Яка ти, дiв­чи­но, без­та­лан­на! - ти­хо про­мо­вив Ми­ко­ла. - Чи дов­го ж ти слу­жи­ла в то­го чо­ло­вi­ка?

Ласкавий го­лос за­че­пив Ни­ми­до­ру за са­му ду­шу. "Ой, га­р­­нi ж, ко­за­че, i твої ка­рi очi, гар­нi й твої чор­нi бро­ви! Во­ни ви­­пи­та­ють в ме­не всю щи­ру прав­ду!" - по­ду­ма­ла Ни­ми­до­ра та й знов по­ча­ла роз­ка­зу­вать.

- Три ро­ки пос­пiль слу­жи­ла я в то­го ба­га­то­го чо­ло­вi­ка, ще й на ве­сiл­лi в йо­го стар­шої доч­ки за друж­ку бу­ла.

- От, ма­буть, на­да­ва­ли вся­ко­го доб­ра доч­цi? - про­мо­вив Ми­ко­ла.

- Що на­да­ва­ли, то на­да­ва­ли! Батько поїхав на яр­ма­рок i ку­пив скри­ню на ко­лi­ща­тах, здо­ро­ву, гар­ну, зе­ле­ну, з ве­ли­ки­ми чер­во­ни­ми квiт­ка­ми. "Гос­по­ди! - по­ду­ма­ла я. - Ото як­би ме­нi та­ка скри­ня!" Ма­ти спра­ви­ла доч­цi чер­во­нi чо­бо­ти, ку­пи­ла шiсть раз­кiв доб­ро­го рi­за­но­го на­мис­та з срiб­ним ду­ка­чем. Цi­лу пи­ли­пiв­ку ми пря­ли на ска­тер­тi та на ру­ш­ни­ки. Нас­та­ла вес­на. Ми пiш­ли на ле­ва­ду бi­лить ска­тер­тi та руш­ни­ки. Вмо­чаю я руш­ни­ки, розс­те­люю на зе­ле­нiй тра­вi, а в ме­не з очей ка­па­ють сльози. "Ко­ли ж я со­бi, - ду­­маю, - нап­ря­ду на руш­ни­ки, та ще й квiт­ка­ми по­ви­ши­ваю". Чу­жа ма­ти, чу­же щас­тя тiльки жа­лю ме­нi зав­да­ва­ло.

Нимидора за­го­во­ри­ла про руш­ни­ки, про ве­сiл­ля, сха­ме­ну­­лась i по­чер­во­нi­ла, як польова ма­кiв­ка. "Ой гос­по­ди! Що це я вер­зу па­руб­ко­вi про своє ве­сiл­ля!" - по­ду­ма­ла во­на; але гля­ну­ла во­на на Ми­ко­лу, i йо­го чор­нi бро­ви знов ви­ма­ни­­ли у неї усю щи­ру прав­ду.

- Сиджу я пiд вер­бою, сте­ре­жу руш­ни­ки та крадько­ма од ха­зяй­ки ви­ши­ваю хме­лем со­бi со­роч­ку; а на вер­бi сi­ла зо­зу­­ля й по­ча­ла ку­вать. "Не куй, си­ва зо­зу­ле, не ка­жи ме­нi ба­­га­то лiт жи­ти! - про­мо­ви­ла я. - На­що ме­нi мо­ло­дi лi­та та вiк дов­гий, ко­ли я про­жи­ву йо­го в най­мах". Зо­зу­ля пурх­ну­ла з вер­би, а з-за вер­би гук­ну­ла ха­зяй­ка й по­ча­ла ме­не ла­я­ть, що я не гляд­жу ха­зяй­сько­го дi­ла, а роб­лю свою ро­бо­ту.

В Ни­ми­до­ри за­ка­па­ли сльози на снiп жи­та, на пе­ре­вес­ло, i тi сльози на­че вог­нем впа­ли на Ми­ко­ли­ну ду­шу. "Сер­це, ко­­за­че! - по­ду­ма­ла Ни­ми­до­ра. - Твоє лас­ка­ве сло­во, твої ка­рi очi чо­гось нi­би ста­ють ме­нi за ма­тiр, за бра­та, за все, за все, що бу­ло ме­нi на свi­тi най­лю­бi­ше, най­ми­лi­ше". Ни­ми­до­рi зда­ло­ся, що їй ста­ло лег­ше на га­ря­чо­му сон­цi чу­же жи­­то жа­ти на од­нiй пос­та­тi по­руч з Ми­ко­лою: не­на­че з не­ба по­вi­яло ти­хим хо­лод­ком зе­ле­но­го гаю.

- Чи доб­ре ж то­бi, Ни­ми­до­ро, те­пер у Ка­ву­нiв? - спи­тав Ми­ко­ла.

- Де вже во­но бу­де доб­ре в най­мах! Ка­вун чо­ло­вiк доб­рий, та за­те Ка­ву­ни­ха ду­же ли­ха; гри­зе ме­не, як iр­жа за­лi­зо. Як тiльки Ка­вун лас­ка­во за­го­во­рить до ме­не, то Ка­ву­ни­­ха за­раз заг­не ме­нi в батька-ма­тiр. I я бо­юсь йо­го лас­ка­во­­го сло­ва, як ог­ню.

Микола за­ра­нi на­жав ко­пу жи­та й по­чав жа­ти для Ни­ми­до­ри. Вiн врi­зав­ся в жи­то да­ле­ко од жен­цiв i все ки­дав жме­нi жи­та на Ни­ми­до­ри­нi куп­ки. Вiн за­був на той час, що те жи­то бу­ло чу­же.

Женцi вер­ну­ли­ся з по­ля, вер­нув­ся й Ми­ко­ла. Дже­ри­ха на­­ва­ри­ла на ве­че­рю ку­ле­шу. Сiм'я сi­ла ве­че­рять мовч­ки; важ­ка пра­ця од­ня­ла од усiх роз­мо­ву; ма­ти й батько не зга­ду­ва­ли про Вар­ку, а Ми­ко­ла все ду­мав про Ка­ву­но­ву най­мич­ку Ни­ми­до­ру.

- Коли б ви, ма­мо, зна­ли, як чуд­но звуть Ка­ву­но­ву най­мич­ку, - обiз­вавсь Ми­ко­ла.

- А