Читати книгу - "Без пуття, Нечуй-Левицький"

Він і справді ніби їв її ди­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма.

- І я те­бе в цей час ніби їм, як смач­не яб­лу­ко, як со­ко­ви­тий со­лод­кий ви­ног­рад, ніби п'ю сік то­го па­ху­чо­го ви­ног­ра­ду лю­бощів. І я вже ніби про­ковт­ну­ла твої па­хучі карі очі, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Як я те­бе впер­ше по­ба­чив, я од­ра­зу по­чу­тив надз­ви­чай­ні па­хощі, кот­ри­ми повіяли на ме­не твої очі, твої бро­ви, але ті па­хощі спер­шу бу­ли за­над­то гострі, п'яні. Я тоді вчадів од па­хощів твоєї кра­си. Мені ніби дух за­би­ло со­лод­ким, але гост­рим, ніби перцьовим клей­ту­хом. А те­пер твої оч­ки пах­нуть фіалка­ми, твої брівки пах­нуть жас­ми­на­ми. Самі мої мрії про твоє ко­хан­ня ста­ли за­пашні.

- І в ме­не са­мої мої мрії про те­бе, моє сер­це, ста­ли вже па­ху­чи­ми квітка­ми. Я оце ніби жи­ву в пиш­но­му квітни­ку. Моя го­ло­ва аж сту­маніла, аж за­мо­ро­чи­лась од со­лод­ко­го ча­ду тих квіток. Які там квітки! А скільки їх на­сад­же­но! Яка розкіш! Який зах­ват! Я ви­пад­ком нат­ра­пи­ла на див­но­го са­дов­ни­чо­го. Який див­ний ви­па­док! Ти знаєш то­го са­дов­ни­ка? - спи­та­ла Нас­ту­ся.

- Ще б пак не знав! Який і справді щас­ли­вий ви­па­док! - ска­зав Пав­лусь.

- Цей са­дов­ни­чий - то чарівник. Він знає дивні ча­ри. Він насіяв для ме­не квіту по всьому світу, зак­ра­сив для ме­не ввесь світ квітка­ми. Ку­ди не піду, ку­ди не гля­ну, скрізь для ме­не цвітуть квітки, скрізь для ме­не пах­не ро­жа­ми та фіалка­ми. Ку­ди не гля­ну, скрізь ба­чу пишні квітки: і на землі квітки, і на небі квітки, і на воді квітки - квітки моїх зо­ло­тих мрій, моїх па­ху­чих мрій. Я наскрізь про­па­ха­лась їх па­хо­ща­ми. Яке ве­се­ле та чер­во­не ста­ло моє жит­тя! Ти, мій ко­ха­ний, мій люб­чи­ку, дав мені це щас­тя!

- І ти, моя люб­ко, зак­ра­си­ла мені мої ясні ночі. Мої очі ста­ли вдвоє якось ніби ясніші, ве­селіші для ме­не, - ска­зав Пав­лусь.

- Яка со­лод­не­ча мрій! Яка ви­сочінь фан­тазії! Я літаю, я шу­гаю, не­на­че ор­ли­ця в підне­бессі по­над вер­ха­ми гір, по­над льодо­ви­ми глет­че­ра­ми Альпів. Це ко­хан­ня моєї ви­пе­ще­ної душі, мо­го тон­ко­го роз­вит­ку сер­ця й ро­зу­му, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

І дов­го ще во­ни ви­ли­ва­ли свій де­ка­дентський ліризм ко­хан­ня та по­чу­ван­ня, мо­та­ючи йо­го, не­на­че нит­ки на клу­бок.

- В ме­не вже аж ум за ро­зум за­хо­дить од ви­со­ких не­ма­теріальних лю­бощів. Це лю­бощі ви­щих жи­во­тин, це лю­бощі духів. Ми вже поміня­лись і поєдна­ли­ся мріями. Поміняй­мось сер­ця­ми, станьмо вічни­ми суп­ря­жи­ча­ми в суп­рязі душ та серців! - ска­зав Пав­лусь.

- Поміняймось за­раз, і наш спіл ко­хан­ня ста­не віковічним. Вий­ми з ме­не моє сер­це і вкла­ди в ме­не своє сер­це, щоб ми з'єдна­лись навіки, щоб ми бу­ли од­на сущність, од­на ду­ша! - крик­нув не­са­мо­ви­то, але ду­же га­лант­но й ефект­но Пав­лусь. - Пос­та­новім за­раз цей спіл душ, бо я не наїмся й не нап'юся твоєї кра­си. Я зах­ли­на­юсь твоєю кра­сою, я дав­люсь то­бою. Я по­чу­ваю, що твоя кра­са от-от за­ду­шить ме­не на смерть…

- Міняймось сер­ця­ми, мій ми­лий! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- І ло­ко­на­ми на­шо­го во­лос­ся, - крик­нув Пав­лусь.

- І зу­ба­ми, зу­ба­ми сер­ця й мрій, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- І нігтя­ми - нігтя­ми по­чу­ваннів, - крик­нув Пав­лусь. - По­об­ти­най свої нігті й дай мені. Я всип­лю їх у тю­тюн і ви­ку­рю їх, і вссу част­ку те­бе в свої гру­ди.

І во­ни ди­ви­лись од­не на од­но­го й ра­юва­ли.

- Як ча­сом ко­ли вир­веш, мій ми­лий, зу­ба, по­да­руй мені цей брильянт, ці свя­тоші ко­хан­ня на схо­ван­ку! Я оп­рав­лю йо­го в зо­ло­то й но­си­ти­му і вдень і вночі ко­ло сво­го сер­денька. То бу­де зад­ля ме­не свя­че­ний зуб мо­го Буд­ди. Я прий­шла до те­бе сповіда­тись. Чи ти пак знаєш, що я буд­дист­ка? Як у Па­риж зак­ли­ка­ли жерців Буд­ди з Цей­ло­ну, ма­ма й я та­ки якось втис­лись з однією буд­дист­кою, знай­омою нам гер­цо­ги­нею, в за­лу, де жерці пра­ви­ли свою буддійську служ­бу. Як мені спо­до­ба­лась їх одп­ра­ва! І я од­ра­зу ста­ла буд­дист­кою, і ма­ма ста­ла… Тільки мені не при­па­ло до впо­до­би, що в їх па шов­ко­во­му уб­ранні теліпа­лись якісь лат­ки, ніби­то Буд­ди.

- Це сим­во­ли убо­жест­ва, про­хацт­ва та чер­нецт­ва Буд­ди, - ска­зав Пав­лусь. - Приз­на­юсь тобі, що й я в де­чо­му буд­дист, тільки без тих ла­ток, без то­го буддійсько­го чер­нецт­ва, без тієї буддійської бле­ко­ти. В ме­не не­ма спо­чу­ван­ня до тих ла­ток та чер­нецт­ва. В лат­ках, як у ста­рих ряд­нах, не­ма по­езії. Я тільки взнаю Буддійську Нірва­ну, ку­ди ми пірне­мо з на­шим ко­хан­ням і повік ко­ха­ти­ме­мось і, мо­же, пе­ре­хо­ди­ти­ме­мо то в рос­ли­ни, то в жи­во­ти­ни, то в зорі, і все вдвох та вдвох, як два горішки в одній луш­пай­ці. Мо­же, я ко­лись пе­рей­ду в зо­зу­ля, а ти в зо­зу­лю, ти в кур­ку, я в півня, ти в те­ли­цю, я в бич­ка… Це по­етич­но!

- Та все вдвох та вдвох? І ніхто нас повік не роз­лу­чить? - спи­та­ла Нас­ту­ся.

- Ніхто, ніхто! Ми, мо­же, пе­рей­де­мо на якесь сон­це або пла­не­ту й бу­де­мо там ся­яти, роз­си­па­ти­ме­мось по світі зо­ло­тим промінням.

- Ой, як гар­но! Ой, як див­но й по-но­во­му! Яка по­езія! - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Ти світи­ти­меш на ме­не, я блис­ка­ти­му на те­бе. І ми повік ди­ви­ти­ме­мось од­не на од­но­го й очей не зво­ди­ти­ме­мо?

І Нас­ту­ся аж зап­лес­ка­ла в до­лоні, аж очі зап­лю­щи­ла, ніби во­на дос­та­ла од ма­ми якусь надз­ви­чай­но гар­ну ляльку з діаман­то­ви­ми очи­ма. І во­на ра­юва­ла.

І во­на впа­ла - сіла на ок­са­ми­то­ву ка­нап­ку й ніби пірну­ла в по­росі, кот­ро­го не зміта­ли й не стру­шу­ва­ли вже, мо­же, тиж­день або й два. Він сів про­ти неї в кріслі. І во­ни вти­ри­ли очі од­не в од­но­го й ніби роз­див­ля­лись на якусь чу­до­ву кар­ти­ну або цяцьку.

І він лю­бив її щи­ро, і во­на ко­ха­ла йо­го га­ря­че, але во­ни не ки­ну­лись на шию од­не од­но­му й тільки ми­лу­ва­лись со­бою, див­ля­чись од­не на од­но­го, не­на­че на пре­чу­до­ву мерт­ву мар­му­ро­ву ста­тую, їх очі бли­ща­ли, аж горіли, але ті очі бу­ли якісь ніби не­живі, не­на­че скляні або криш­та­леві, які бу­ва­ють у до­ро­гих ляльок або в ал­ко­голіків у най­важ­чий час їх хво­ро­би, - в білій га­рячці, ко­ли їх очі бли­щать гост­рим, але су­хим скля­ним блис­ком. І зда­ва­лось збо­ку, ніби то роз­мов­ля­ли не во­ни, а хтось інший го­во­рив за їх, і живі сло­ва їх жи­вої