Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Тим часом пес поводився дедалі дивніше. Побачивши людей у шлюпці, він відбіг по прямовисно нахиленій палубі до відчиненого центрального люка і заклично загавкав, просунувши в нього морду. Дік Сенд, який досі уважно стежив за собакою, сказав:

– Здається, там хтось усе-таки є…

– Схоже на те, – спохмурнів капітан. – Але якщо там хтось і вцілів після зіткнення, то, найпевніше, давно загинув од спраги й голоду, адже камбуз і комори затоплені. Боюся, що ми знайдемо на цьому кораблі лише трупи нещасних.

– Ні, сер! – вигукнув Дік Сенд. – Тварина поводилася б інакше. Тут живі, містере Галл!

Він голосно покликав собаку. Охлялий пес озирнувся, стрибнув у воду і, ледве ворушачи лапами, поплив до шлюпки. Коли його втягнули в човен, він насамперед кинувся не до сухаря, який простяг йому юнак, а до відерця з прісною водою.

Шлюпка на кілька футів одійшла од «Вальдека» – веслярі шукали місце, де зручніше пристати. Але пес, мабуть, подумав, що вони вирішили плисти геть. Він, жалібно повискуючи, схопив Діка за полу матроської куртки і потягнув у бік свого корабля. Ці дії пса рятівники зрозуміли без слів.

Нарешті шлюпка причалила до борту. Матроси надійно пришвартували її до якоїсь скоби, а капітан із Діком Сендом, покликавши собаку, зійшли на палубу. До центрального люка їм довелося добиратися майже поповзом, а діставшись до нього, вони обережно спустилися трапом униз.

У напівзатопленому трюмі не виявилося жодного вантажу. За баласт на судні правив пісок; саме він своєю вагою тепер утримував його в такому нахиленому стані.

– Тут нема кого рятувати, повертаймося на палубу,– мовив капітан Галл.

Але пес, який залишався на палубі, зустрів людей безугавним гавкотом. Намагаючись привернути увагу капітана, він розвернувся і поповз на череві у бік матроського кубрика, ніби кличучи за собою Діка і капітана…

Там, на підлозі у кубрику, лежали п’ятеро нерухомих напівголих чорних тіл. Здавалося, вони були мертві.

Юнак, схилившись над одним з них, стиха мовив:

– Сер, він начебто дихає… Ці бідолахи живі!

Капітан негайно покликав матросів.

– Доставити всіх на борт «Пілігрима»! – наказав він.

Винести непорушні тіла з кубрика було справою нелегкою, але невдовзі усіх п’ятьох таки вдалося повантажити в шлюпку. Вони все ще були непритомні, хоча капітан Галл сподівався, що все минеться: вода і ліки, що були на борту «Пілігрима», мали швидко відживити цих виснажених людей.

Шлюпка попрямувала до шхуни, де людей з потрощеного корабля за допомогою талів підняли на борт. Не забули й про собаку.

– Бідолахи! – вигукнула місіс Велдон, побачивши врятованих чорношкірих.

– Почекаємо, поки вони почнуть приходити до тями, – промовив капітан. – Найбільше зараз ці люди потребують води, а потім їм можна буде дати трохи рому.

Обернувшись до камбуза, він покликав:

– Неґоро!

Почувши це ім’я, пес вищирив зуби і неголосно загарчав. Проте кок не показувався і не відгукувався.

– Неґоро! – голосніше повторив капітан Галл.

Шерсть на рудому загривку настовбурчилась, собака знавісніло гарчав.

Португалець нарешті вийшов із камбуза, та щойно ступив на палубу, як пес несамовито рвонув до нього і стрибнув, намагаючись схопити кока зубами за горлянку.

Неґоро відкинув пса ударом черевика; двоє матросів насилу втримали собаку від нової атаки.

– Негоро, ви раніше знали цього пса? – спитав Галл.

– Звідки, сер? – стенув плечима кок. – Зроду не бачив цієї скаженої тварюки!

– Дуже дивно!.. – пробурмотів Дік Сенд.

Капітан Галл напрочуд добре знав, що работоргівля, попри заборону, все ще поширена по всій Екваторіальній Африці. Віддавна попит на «чорний товар» залишався високим навіть у цивілізованих країнах. І хоча у прибережних водах континенту крейсували англійські й французькі військові кораблі, але судна работорговців, як і раніше, везли з Анголи й Мозамбіку повні трюми негрів-невільників. І хоч широти в океані, де тепер перебував «Пілігрим», були осторонь від звичайних шляхів невільничих суден, Галл був майже певен, що ці ледь живі чорношкірі належали до партії рабів, яку «Вальдек» віз для продажу до однієї з іспанських колоній на тихоокеанському узбережжі Південної Америки.

На «Пілігримі» врятованих оточили якнайбільшим піклуванням. Місіс Велдон, якій допомагали няня Нен і Дік Сенд, одразу ж напоїла їх прохолодною водою – невеличкими порціями, з ложки, немов малих дітей. І невдовзі питво, якого вони так довго не мали, трохи рому та кілька ковтків міцного бульйону повернули бідолахам сили. Не минуло й години, як один з них, старий років шістдесяти, що чудово говорив англійською, вже міг до ладу розповісти, що з ними трапилося.

– Що стало з вашим кораблем? – найперше, що спитав у старого капітан Галл.

– Днів десять тому, вночі, коли всі спали, на нас наскочило якесь судно, – відповів той.

– А куди поділася команда «Вальдека»?

– Не знаю. Коли ми оговталися й піднялися на палубу, там нікого не було, сер.

– І той корабель, що зіткнувся з вашим, навіть не затримався, щоб підібрати потерпілих?

– Ні.

– Можливо, він дістав пошкодження і затонув?

– Ні, сер, – похитав головою старий, – ми встигли помітити, як те судно втікало.

– А екіпаж «Вальдека» міг перебратися на нього?

– Сподіваюся, що так і сталося, сер…

Капітан насупив брови. Що ж, таке траплялося не раз. Його пам’ять зберігала чимало подій на морі, коли пожадливість і жорстокість брали гору над людяністю. Далі він поцікавився:

– Звідки йшов «Вальдек»?

– Із Мельбурна.

– Отже, ви не раби?!

– О ні, сер! – очі старого негра зблиснули, він навіть спробував випростати плечі.– Ми – вільні громадяни Америки зі штату Пенсильванія!

З подальшої розмови з’ясувалося, що молодші супутники старого вже народилися вільними людьми, а сам він, бувши замолоду невільником, здобув свободу, щойно у Сполучених Штатах було скасовано рабство. Пізніше всі п’ятеро найнялися на роботу на плантації неподалік Мельбурна в Південній Австралії. Пропрацювавши там три роки і призбиравши грошей, вони вирішили повернутися додому, в Америку. П’ятого січня «Вальдек» вийшов з порту Мельбурна, а через сімнадцять діб у відкритому океані зіткнулися два кораблі.

– Ми спали собі, сер, – оповідав далі старий, – аж раптом нас розбудив страшенний гуркіт. Коли ми повибігали на палубу, щогли вже попадали за борт, а «Вальдек» лежав на боці, але, на щастя, не затонув одразу. Ось так ми й опинилися на напівзатопленому судні за тисячі миль від найближчої землі…

Цього найстаршого негра звали Том. Він був тямущим, мав енергійну вдачу і за своє довге трудове життя набув великого досвіду. На роботу до Австралії він вирушив разом зі своїм сином Батом. Інші чорношкірі – Остін, Актеон і Геркулес – працювали на плантації пліч-о-пліч з батьком і сином і так само разом вирішили вертатися додому. Всі четверо Томових супутників були високі на зріст, кремезні, мов молоді дубки, – на невільничих ринках Центральної Африки за них дали б найвищу ціну. Навіть зараз, коли вони були вкрай виснажені, в них легко прозирали особлива краса і всі чудові риси, властиві їхній