Читати книгу - "Хтось із дитинства, Шевчук Валерій"

Можливо, цього інтереса я виявив на підсвідомому рівні, не пускаючи його до сфери раціо; жінка ж майже кожен інтерес перепускає через той позасвідомий рівень, через що не раз буває проникливіша чоловіка. Отже, тут можна було б витворити, як любить чинити мій приятель-паперопсувач, цілком новий логічний ряд: саме мати закладає в синові архетип його жінки, що в моєму випадку було усугублено яскравим враженням від дорослої чужої жінки, матері дівчинки Нати, тієї, яку я полюбив най-примітивнішим дитячим почуттям, бо та мати Нати-на була одного фізіологічного типу із моєю матір'ю, а ще до того усугубила і її смерть своєю, що навіки поранило мою свідомість і зробило мене ще з раннього дитинства самотнім, таким залишаюся й дотепер. Отже, еротичне тут тісно пов'язалося з генетичним.

І ще одне, вельми важливе. Цілком раптово, бо раніше такого свідомо не чинив, я уподібнив Н. до дівчинки Нати, яка зараз, вирісши, якраз мала б бути в тому ж віці, що й Н., зрештою, могла подобати на власну матір, що річ звичайна. Отже, в моїй перед-свідомості дівчинка Ната також долучалася до архетипу моєї жінки, а коли так, сексуальний інтерес до Н. в мене був, і вона це різко виявила, відшиваючи як залицяльника. Таким чином отой "Хтось із дитинства" — це була не тільки моя покійна мати, а й покійна жінка, що на неї могла подобати дівчинка Ната, — це була одна із тіней, не так істота, як психологічна субстанція, одна із ряду, що супроводжує людину проз-довж усього життя, і це зовсім не заперечує реальної думки мого приятеля-паперопсувача, що я, переживши незвичайну драму в дитинстві, став психічно ранимий, відтак найменша пригадка цієї драми різко збуджує мене, знову переносячи мене в той далекий час.

Але тут треба зробити маленьку поправку: моя психічна ранимість допомагає оживити, побачити, або й пізнати ту субстанцію, яку я назвав "Хтось із дитинства", бо хоча вони, подібні субстанції, і супроводжують нас проздовж життя, не завжди їх відкриваємо й пізнаємо. Ось чому подія, яка мене стурбувала й уразила, аж зовсім не є елементарна, як легковажно судить приятель-паперопсувач, а глибока, і то через те, що має глибоке коріння.

І тут мене знову освітило. А що, коли Н., силою гри випадковостей, справді ота дівчинка Ната з мого дитинства? Адже коли спитав у неї, чи була в Житомирі, і коли заперечила те, я виразно відчув, що говорить неправду. Отже, припустімо, що Н. — це Ната. Те, що сталось у тому зеленому, густо зарослому моріжком дворі, було величезною для неї ганьбою, адже оскандалилася перед хлопчиком, який їй також напевне подобався. І хай це все відбувалося на дитячому рівні, але могло відбуватися не менш глибоко, як у дорослих, адже, нагадаю, я сам після того дівчинку перестав любити, і це мені запам'яталося, а коли й так, то уразило, тобто вселило в душу ростущого корінця, який проникав усе глибше й глибше. Корінець уростав у душу хлопчика, який сам оганьблення не пережив, а що мало тоді бути із дівчинкою? Це й вирило поміж них рова, якого й досі не перейти, й не перебрести. Отже, коли б вона й справді була На-тою (чи так воно, чи ні, цього по-справжньому вже ніколи не дізнаюся), мої занадто прямі запитання могли б пригадати їй того елементарного видимо, але

важкого психічними наслідками, епізода. Тож, пізнавши мене, жінка не могла душевно не жахнутися на нашу зустріч — це й могло стати причиною того, що так різко мене відшила. А могла б повестись у тій історії інертно й коректніше, адже ми нічим з нею у теперішньому житті не пов'язані. Тобто це був ще один "Хтось із дитинства", але цей нас не лучив, а роз'єднував, принаймні посприяв, щоб ми залишились у цьому світі навіки розлучені, що й сталося. Вона однак заміж вийшла, а я був жорстоко покараний за свою зневагу до неї в додачу до інших моїх переступів, тобто сталося так, що я згубив у цьому світі свою жінку, отого архетипа, призначеного мені біологічно, як викрутасно висловився мій приятель. Ось чому, коли він те сказав, я відчув, що мене ніби електричний струм пронизав, отже, думки, які тут висловлюю, вже в мені жили, хоча ще й не вийшли поз-верх у свідомість.

І останнє хочу сказати. Доля з'єднала нас із Н., зачинивши на дві чи три хвилини у ліфті, тобто у надто тісному просторі. І, здається, ми обидва, принаймні я напевне, відчули, що той простір нас чавить, що там нам незручно-тісно, що наше розірвання куди більше з'єднання, що повітря мало, що, навіть ведучи примітивну розмову, я починав сердитися, отже, ми істоти таки навіки розірвані і відметені одна від одного в цьому світі й нам ніколи не поєднатися. І це також чин того, кого я назвав "Хтось із дитинства", зрештою, це неважко зрозуміти, адже в цій оказії попрацювала належно Чорна Пані. Хто ж вона така? Часом цей образ уподібнюють до Смерті. Смерть рідко коли з'єднує, її місія розбивати й убивати. Але це може бути позверховне тлумачення. Можливо, вона — темний первень нашої душі, який росте разом із нами і супроти якого більш чи менш успішно воює первень світлий. Тому мені здалося, що головний персонаж цього плину (знову-таки повторюю, не історії ~ тут-бо її нема) — не я, ані матір моя чи Натина, не дівчинка Ната чи доросла Н., а таки ота Тінь, що безшелесно, безвідступно, крок у крок, простує за нами і не спускає з нас чорного й пильного ока. Чи ж має вона обличчя, довгообразе чи кругле, чи обличчя те вийняте з її рідкої плоті, значення, здається, не має. Зрештою, ті обличчя можуть змінюватися, з'являючись в новій та новій іпостасі, залежно від її настрою та й нашої наладнованості. Але вона нас не покидає, це безсумнівно.

1999 р.