Читати книгу - "Постріл, Шевчук Валерій"

Перед ними лежало синє море і ясніла біломармурова тераса. Море ледь-ледь колихалося, поблимуючи міріадами спалахів, — відчувалась у ньому невимовна сила, ба навіть потуга. Повільно йшли в мармуровім проході, але очі їхні тільки пробігали по вишуканих прикрасах: гніздечках-балкончиках, що висіли над проходом. Лежали перед ними широкі гранітні сходи, що вели просто до тієї синьої, палахкої розкоші, яка грала й мінилася перед ними. Зобабіч сходів палахкотіли пишні квіти у вазонах із білого мармуру і було на них три пари левів, вирізьблених із того-таки мармуру. Перша пара наче спала недалеко від моря, друга, вище від неї, прокинулася й наслухала, а третя, біля палацу, схопилася на ноги, роззявивши пащі, — хто там іде на красу велеліпну, хто там готується її зруйнувати?! Крик безголосий викидають вони із своїх білих пащек, наче хочуть знищити те могутнє Синє, що там, перед ними, — лягло безмежним обширом і дихає затамованою міццю. Метлинський озирнувся назад, на Алупку: там — величезні дикі скелі Ай-Петрі, а між морем та горою під ясно-блакитним небом розлилося ще одне море — темно-зелена, буйна порість.

Але ні, його вабить більше море. Його манить туди, де тихо палахкоче безхвильне, привітне, чарівне, всеосяжне Синє: бризкає і стріляє назустріч ласкою та усміхом.

— Це найліпше, що є у Криму, — тихо сказав за його спиною Руданський. — Я завжди спиняюся тут і вражаюся. Коли прикро стає й тяжко, коли надто самотньо, приходжу набратися тут снаги. Вірите, це завше допомагає. Там, — показав рукою на море, — відчуваю куди більшу красу й силу, ніж серед цих тисяч позліткованих прикрас. Створена нами штучна краса обов’язково мусить мати в собі отаку онатурену силу. Ви відчуваєте це, пане професоре?

Але Метлинський мовчав. Стис кулаки й зібрав усю волю, щоб стримати сльози, які ось-ось мали бризнути з його блакитно-зелених, як і це море, очей.

8

Вони йшли по вузенькій покрученій вулиці татарського поселення. З одного боку тулилися до гори низенькі будинки із земляними дахами, з другого будинків не було, тільки на одному рівні з вулицею — пласкі дахи й великі димарі серед них: обійстя відділялися від вулиці низьким кам’яним муром. Де-не-де сиділи на дахах і ходили діти, цікаво ззираючись на незвичну пару, яка простувала по їхній вулиці. Високий і худий Метлинський ступав, наче химерний птах, побіч нього химерно крокував широкоплечий і так само високий Руданський.

Руданський звернув до кав’ярні, де сиділи за столичками татари, поважно п’ючи каву й граючи в доміно. Дехто сидів розкинувшись і посмоктував люльку.

Турок виніс для них столик на галерею, послав чадру й приставив стільці.

— Останнім часом, — глухо озвався Метлинський, — я подорожую. Звільнилося багато часу, і я хочу використати його якнайкорисніше. Але надто швидко міняю місця і не встигаю придивитися до місцевих обставин, як це робите ви. Для цього треба спокійного й усталеного життя.

Руданський схилився до нього й засвітився усміхом:

— Дружите ще з музами?

Метлинський стрельнув на нього оком і задивився кудись на вулицю, на якій повільно й однотонно похитувалася темна постать.

— Все це ні до чого, — сказав хрипко. — В юності воно манить нас, бо є начебто продовженням ігор, що гралися в дитинстві, а в літах поважних, на схилі літ якось соромно признатися, що займаєшся дурницями. Окрім того, я не бачу, для кого мав би писати: єдиний наш журнал "Основа" впав через брак читачів.

Турок поставив перед ними філіжанки з чорною, густою, пінистою кавою. Сонце освітлювало тільки частину галереї, через це була поділена на дві косо зрізані площини: темну й світлу. Руданський сидів майже на сонці, тільки голова його куталась у тінь, Метлинський був у тіні весь.

— Ці думки й до мене приходять, — сказав Руданський, погасивши усміх. — Але знаєте, в цьому ділі є щось від нас незалежне: схопить отак зажма, припече і хоч-не-хоч — знову в дитячі забавки!

— Щоб заживати потім гіркоти! — підхопив Метлинський. — Це як пиття вина й похмілля. Я навіть побоююсь того похмілля: щось чорне таке надходить, лахмате. Тоді хочеться сісти на колеса й гайнути світ за очі.

— Маєте душевну незлагоду?

— Звідки ви взяли? — насторожено зирнув Метлинський. — Маю непосидючу вдачу.

Не витримав ясного й простого погляду Руданського. Спустив очі й наче стулив окраї мушлі, які був необачно розтулив.

Сидів сухий і неймовірно худий, із запалими очима й щоками, пальці тарабанили по столі в той час, як друга рука підносила до вуст філіжанку.

— Вибачте, — тепло сказав Руданський. — Ми, лікарі, завжди пристосовуємо все до фізіології. Між іншим, чи не був би я корисний вам як лікар? Отак по-дружньому, без гонорарів?

— Ні! — витиснув із себе Метлинський. — Маю цілком достатнє здоров’я. В ці краї я навідався не через хвороби, а через внутрішню потребу змінити обстановку. Боюсь надовго закисати на одному місці…

— А я от кисну тут бозна-скільки часу, — всміхнувся Руданський. — Без надії на зміну.

— Але з музами ви дружите. Як там ваша скриня творів?

— Стоїть. Втілені й невтілені грандіозні заміри, — на вуста Руданського лягла смутна усмішка. — Після падіння "Основи" мені як письменнику ніде дітися. Була колись думка видатися на власний кошт, але власного кошту нема. Крім того, едикт 1863 року. Наші гарячіші голови гадають перенести діяльність до галичан.

Метлинський насторожився.

— Будьте з цим обережні, — сказав тихо. — Бачите: політика й мистецтво — це досить непевна пара. Незвідь-чому вони намагаються лучитися, але з тої сполуки нічого доброго не виходить. Перше вбиває друге й навпаки. Є тут фатальна заклятість.

— Я молодиком теж вірив у фатальну заклятість, — сказав Руданський. — Пізніше перестав. І не через те, що, як лікар, виводжу все з фізіології, а через переконання: всі заздалегідь накреслені приписи умоглядні. Можливо, йде це від того, що ми з дитинства не мали волі мислити й бажати, а завжди комусь чи чомусь улягали. Все залежить від того, хто і як щось робить. Один і справді не може з’єднати політику й мистецтво, а іншому це тільки й дається. Коли захочете колись послухати мої співомовки, побачите там і таке з’єднання.

— Послухати що? — перепитав Метлинський.

— Співомовки. Це мій власний термін. Я ворог запозичених слів. Поезія по-нашому — це співна мова: простіше й зрозуміліше.

— Я залюбки вас послухаю, — сказав Метлинський, розглядаючи кавову гущу, що сіла на дні філіжанки. — Правда, я людина настрою і не хочу домовлятися на певний час. Отож, коли дозволите, нагряну до вас несподівано.

— Буду радий! — засвітився йому назустріч Руданський. — Бо самотою жити — чортів водити!

9

Похитувавсь у плетеному лозовому фаетоні, похитувалася над головою парасоля; Метлинський приплющив очі: великої втоми зажив від довгих розмов. Той лікар був надто незвичайною появою серед людей та краєвидів цього краю, — майже знав, що там, у скрині, ховає той не полову. Вони приходять бозна-звідки, ці самородки, думав він, і роблять з подиву гідною легкістю те, на чому інший заживає горба. Син кріпака, чи шевця, чи загумінкового попа, з грубим обличчям та неартистичним тілом, викрешує зі свого мозку такі іскри, що не начудуєшся. Не начудуєшся на ту силу, що так і прискає з їхніх тіл, впертість та енергію… Метлинський хитався у колясці, все ще не розплющуючись, на вуста йому ліг тонкий усміх, а в грудях колотилася сіра мішанка. Цей його понурий настрій не руйнував, однак, здобутого в Алупці зачарування: сам Бог послав йому в супровідники цього козарлюгу, і мимоволі напився він від нього сили. Завжди мав цю властивість швидкого переймання — всі імпульси його проголошених світові поезій ішли від книжок, які читав. Саме в цьому й була найбільша помилка, думав Метлинський, треба шукати в собі і в світі емоцій першородних. Зараз, коли в нього й справді безліч вільного часу, він хоче випробувати себе до решти. В глибині душі відчував свою готовість до великого чину: надто часто там нуртувало й бурунилося. Його емоційна система як високо наладнаний музичний інструмент: мав добрий смак і безпомильно впізнавав речі цінні й підроблені. Єдине, чого не зміг досягти, — сили оформити все, а відтак з’явити. Був повен соку, і цей сік треба було в щось вилити. "Вода, сік, молоко — ніщо, коли не набудуть форми посуду, в якому тримаються, інакше розіллються вони й розтечуться, — думалося йому. — Циліндричне тіло склянки, зрізаний конус відра, зрізані кулі водоймищ, ставків, морів — все рідке шукає форми і через те існує. Рідина без форми — дощ, мжичка, тонка плівка". Він думав ці думки й там, у Женеві, але все закінчилося тою ж таки мжичкою, був знищений і розкладений, а з чорних, як ніч, кутків поповзли на нього чорні, як ніч, вужі. Стали на хвости й засичали, а стіни стискались і стискались і ладні були розчавити його. Йому важко ставало дихати й бачити цілий світ. Рвав на дрібнесенькі клаптики своє нікчемне віршування, в якому бачив раніше одкровення, і йому тихо й тужно нила душа. "Я наче каліка, — думав він, сильно стискуючи повіки. — Хочу й знаю, як бігти, а не маю ніг, хочу бачити, а не маю очей". Яке це дивне прокляття: бути так наповненим і не давати тому наповненню ради! "Ростки, — думав він, — це не дерево і не трава. Хочу ще раз спробувати: або виллється з мене могутня музика, або й жити не варт!"

Він розплющився. Сонце різко поранило очі, аж сльози вибилися на повіки — проїздили поміж скель. Облиті яскравим світлом, вони сяяли, наче підпалені; весь світ оцей світився й мерехкотів; око раділо на зелень і на безмірну синяву над головою, на міріадні спалахи унизу, з моря, але око, яке вбирало ту благодать, було болюще: пило кольори, форми, лінії, бачило трем драглистого повітря, відчувало тугу матерію каменю та землі, фіксувало невимірну ласку неба й моря, розуміло письмена, якими полискувало те море, хапало білі меви, що, впившись небом, гостро ширяли й різали повітря, — світ оцей сонячний розпадався на голубі брили найпрозорішого льоду; серед вогненних жмурів горіло білим вогнем вітрило, а біля нього хиталися темні людські силуети, які пили синє повітря й срібне сонце і знати не знали, що в когось десь, у самотнього якогось мандрівця, страждає й плаче душа, що він, хитаючись у лозовому фаетоні й захищаючись від неба брудним полотняним дашком, дивиться на світ болющим оком і має розчахнуте серце.

10

Все спалювалося вечірнім сонцем.