Читати книгу - "Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло"

Душа в нього під сподом бабська була! А цей — викапаний я! Я може ще й завзятіший!

Григорій з своїм піввзводом добрався до Калмицького бро: .ду. Вони вже вважали себе в безпеці, дійшовши ДО' лісу, але їх побачили із спостережного пункту, з того боку Дону. Гарматний взвод почав обстріл. Перший снаряд пролетів над вершинами верб, цмокнувся десь у болотистій гущавині, не розірвавшись. А другий ударив недалеко від дороги в голе коріння старого осокора, бризнув вогнем, обсипав козаків гулом, грудками жирної землі і кришеним трухлявим деревом.

Приглушений Григорій інстинктивно підніс до очей руку, нахилився до луки, відчувши, як щось глухо і мокро ляпнуло, наче по крижах коня.

Козацькі коні від вибуху, що струсонув землю, ніби по команді присіли і рвонули вперед ; під Григорієм кінь важко .звівся дибки, поточився, став повільно падати набік. Григорій квапливо зіскочив з сідла, взяв коня за поводдя. Пролетіло ще два снаряди, а потім хороша тиша стала на скраїську лісу. Лягаві на траву пороховий димок ; пахло свіжо — розритою1 землею, трісками, напівзогнилим деревом ; далеко в гущині стурбовано скреготали сороки.

Кінь Григорія хропів і підгинав тремтячі задні ноги. Жовтий навис його зубів був' болізно вискалений, шия витягнута. На бархатистому сірому храпі пухирями бралась піна. Сильний дрож бив його тіло, під гнідим підшерстком хвилями котились судороги.

—1 Готовий кормитель ? — голосно спитав, підскочивши, козак.

Григорій дивився на тьмяніючі кінські очі, не відповідаючи. Він навіть не глянув на рану і тільки трохи оступився, коли кінь якось невпевнено заквапився, випростався і раптом упав на коліна, низько схиливши голову, немов просячи в хазяїна за' щось прощення. На бік ліг він, глухо застогнавши, йамагався підвести голову, але, видно, залишали його останні сили: дрож ставав усе рідший, мертвіли очі, на шиї виступив піт.

Тільки в щітках, десь аж коло самих стаканів копит, ще билися останні живчики. Ледь вібрувало потерте крило сідла.

Григорій скоса глянув на ліву пахвину, побачив розкопирсану глибоку рану, теплу, чорну кров, що била з неї цівкою, сказав, заікаючись і не витираючи сліз, козакові, що зліз з сідла :

— Стріляй з одної кулі! — І передав йому свій маузер.

Пересівши на козачого коня, поскакав до того місця, де залишив свої сотні. Там уже розгорявся бій.

На світанку червоноармійці рушили в наступ. У звоях туману підвелись їх цепи, мовчки пішли в напрямі до Вешен-ської. На правому фланзі, біля налитої водою улоговини, на хвилину затримались, потім побрели по груди у воді, високо піднімаючи патронні підсумки і гвинтівки. Трохи згодом з об-донської гори злагоджено й велично загриміли чотири батареї. Як тільки по лісу віялом почали лягати снаряди, повстанці відкрили вогонь. Червоноармійці вже не йшли, а бігли з гвинтівками наперевіс. Поперед них на півверсти сухо лопалась по лісу шрапнель, валились розтрощені снарядами дерева, білястими клубами здіймався дим. Короткими чергами запрацювали два козачі кулемети. В першому цепу почали падати червоноармійці. Все частіше ,то тут, то. там з цепу виривали кулі людей, обперезаних скатками, кидали їх ниць або навзнак, але інші не лягали, і все коротшою ставала відстань, що відділяла їх від лісу.

Поперед другого цепу, трохи нахилившись уперед, підіткнувши поли шинелі, легко й розмашно біг високий з непокритою головою командир. Цеп на секуцду уповільнив просування, але командир, на бігу обернувшись, щось крикнув, і люди знову побігли, знову все лютіше почало наростати хрипкувате і страшне "ура — а — а !".

Тоді заговорили всі козачі кулемети, на узліссях жарко, безугавно застукотіли постріли з гвинтівок... Звідкілясь позад Григорія, що стояв з сотнями на виїзді з лісу, довгими чергами почав бити станковий кулемет Базковської сотні. Цепи завагались, залягли, почали відстрілюватись. Години півтори тривав бій, але вогонь повстанців, що пристрілялися, був такий настильний, що другий цеп, не витримавши, підвівся, змішався з третім цепом, який підходив перебіжками... Незабаром луг був усіяний червоноармійцями, що безладно бігли назад. І тоді Григорій на рисі вивів свої сотні з лісу, вистроїв їх і кинув на переслідування. Дорогу до плотів відступаючим відрізала Чирська сотня, що йшла повним кар'єром. Під придонським лісом, біля самого берега, зав'язався рукопашний бій. До плотів прорвалась тільки частина червоноармійців. їх повно — повнісінько насідало в плоти, відчалили. Решта билися, притиснуті до самого Дону.

Григорій спішив свої сотні, наказав коноводам не виїжджати з лісу, повів козаків до берега. Перебігаючи від дерева до

17

2. Тихий Дон. 194

дерева, козаки все ближче посувались до Дону. Чоловіка з півтораста червоноармійців ручними гранатами й кулеметним вогнем відкинули насідаючу повстанську піхоту. Плоти знову направились були до лівого берега, але базковді вогнем з гвинтівок перебили майже всіх гребців. Доля тих, що лишились на цім боці, була вже вирішена. Слабкодухі, покидавши гвинтівки, намагались перепливти на той бік. їх розстрілювали повстанці, що залягли біля прірви. Багато червоноармійців загинуло, не мігши перепливти Дон на бистрині. Тільки двоє перебрались щасливо : один, у смугастому матроському тільнику,— видно, умілий плавець,— вниз головою кинувся з урвистого берега, поринув у воду і виринув мало не на середині Дону.

Ховаючись за розгільчастою вербою, Григорій бачив, як наввимашки матрос добирався до того боку. І ще один переплив щасливо. Він вистріляв усі патрони, стоячи по груди в воді; щось крикнув, погрожуючи кулаком вбік козаків, і поплив наввимашки навскоси. Круг нього цмокали кулі, але жодна не зачепила щасливця. Там, де було колись скотиняче стійло, він вибрів з води, обтрусився, неквапно пішов угору яром до дворів.

Ті, що лишились коло Дону, залягли за піщаним бугром. їх кулемет строчив безупинно доти, поки не закипіла в кожухові вода.

— За мною! — неголосно скомандував Григорій, як тільки кулемет замовк, і пішов до бугра, вийнявши з піхов шаблю.

Ззаду, важко дихаючи, затупотіли козаки.

До червоноармійців залишалось не більш як півсотні сажнів: Після трьох залпів зза піщаного бугра підвівся на весь зріст високий смуглолиций і чорновусий командир. Його підтримувала під руку одягнена в шкіряну куртку жінка. Командир був ранений. Волочачи перебиту ногу, він зійшов з бугра, поправив на руці гвинтівку з примкнутим штиком, хрипко скомандував :

— Товариші! Вперед ! Бий біляків !

Горстка хоробрих, заспівавши "Інтернаціонал", пішла в контратаку. На смерть.

Сто шістнадцять чоловіка, що загинули останніми коло Дону, були всі комуністи Інтернаціональної роти.

III

Пізно вночі Григорій прийшов з штабу на квартиру. Прохір Зиков ждав його коло хвіртки.

— За Оксану не чути?—'спитав Григорій з удаваною байдужістю в голосі.

— Ні. Забігла десь,— відповів Прохір, позіхаючи, і зараз же з острахом подумав : "Не дай боже знову заставить її розшукувати ... От спарувались чорти на мою голову!"

— Принеси вмитись. Пітний я весь. Ну, швидше! — вже

роздратовано сказав Григорій.

Прохір приніс з хати води, довго лив з кухлика в складені ківшиком долоні Григорія. Той мився з видимою насолодою. Скинув пропахлу потом гімнастерку, попросив :

— Злий на спину.

Від холодної води, що обпекла спітнілу спину, ахнув, запирхав, довго й міцно тер натруджені ременями плечі й волохаті груди. Витираючись чистою полонкою, вже повеселілим голосом наказав Прохорові:

— Коня мені вранці приведуть — прийми його, вичисть, знайди зерна. Мене не буди, поки сам не прокинусь. Тільки як із штабу пришлють — розбудиш. Зрозуміло ?

Пішов під повітку. Ліг на возі і зразу ж поринув у безпробудний сон. Удосвіта мерз, підгинав ноги, натягав мокру від роси шинель, а після того, як зійшло сонце, знову задрімав і прокинувся годині о сьомій від повнозвучного гарматного пострілу. Над станицею, в голубому й чистому небі, кружляв, тьмяно поблискуючи, аероплан. По ньому били з того боку Дону з гармат і кулеметів.

— А його таки можуть підбити ! — промовив Прохір, завзято чистячи щіткою прив'язаного до конов'язі високого рижого жеребця.— Дивись, Пантелевич, якого чорта під тебе прислали !

Григорій нашвидку оглянув жеребця, задоволений спитав :

— Не подивився, скільки йому років ? Шостий, мабуть ?

— Шостий.

— Ой, хороший. Ніжки під ним точені і всі в панчохах. Гарний коник.... Ну, сідлай його, поїду подивлюсь, хто> це прилетів.

— Та хороший, що й казати. Як то він бігати буде. Але з усіх прикмет мусить бути дуже бистрий,— бурмотів Прохір, затягаючи попруги.

Ще одна димчасто — біла хмарка шрапнельного розриву виникла біля аероплана.

Вибравши місце для посадки, льотчик круто пішов на зниження. Григорій виїхав з хвіртки, поскакав до станичної конюшні, за якою спустився аероплан.

В конюшні для станичних жеребців — довгій кам'яній будівлі, що стояла край станиці,—— було напхом — напхано більш як вісімсот полрнених червоноармійців. Варта не випускала їх по нужді, параш у приміщенні не було. Важкий густий запах людського калу стіною стояв коло конюшні. Спід дверей стікали смердючі потоки сечі; над ними хмарами роїлись ізумрудні мухи ...

День І НІН у цій тюрмі для приречених лунав глухий стогін. Сотні полонених умирали від виснаження і тифу та дизентерії,' що лютували* серед них. Померлих іноді не прибирали по кілька днів.

Григорій, об'їхавши конюшню, тількищо хотів злізти з коня, як знову глухо вдарила гармата з того боку Дону. Снаряд наближався, скрегіт його виріс і злився з важким гулом розриву.

Пілот і офіцер, що прилетів з ним, вилізли були з кабінки, їх обступили козаки. Зараз же на горі заговорили всі гармати батареї. Снаряди почали акуратно лягати круг конюшні.

Пілот швидко вліз у кабінку, але мотор відмовився працювати.

— Коти на руках ! — гучно скомандував козакам офіцер, що прилетів зза Дінця, і перший узявся за крило.

Похитуючись, аероплан легко рушив до сосон. Батарея проводила його швидким вогнем. Один із снарядів влучив у набиту полоненими конюшню. В густому диму, в клубах здійнятого вапнякового пилу завалився ріг. Конюшня здригнулась від тваринного реву пойнятих жахом червоноармійців. У пролом вискочило троє полонених, козаки збіглись і подіркували їх пострілами в упор.

Григорій відскакав убік.

— Уб'ють! їдь у сосни! — крикнув, пробігаючи мимо, козак із зляканим1 обличчям і виряченими білуватими очима.

"А й справді можуть покласти.