Читати книгу - "Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло"

Навіть пісні — і ті були нові, війною породжені, забарвлені чорн'ою безвідрадністю. Увечорі, проходячи повз простору заводську комору, де оселилася сотня, Листницький найчастіше чув одну пісню, тужну, невимовно сумну. Співали її завжди в три-чотири голоси; над густими басами, злітаючи, трепетав надзвичайної чистоти і сили тенор підголоску.

Ой, та рідна моя сторінка,

Не побачу більш я тебе.

Не побачу, не почую Соловейків голос усадку.

А ти, рідная моя матусю,

Ти за мною в тугу не вдавайсь.

Бо не всі ж, моя ти люба,

Помирають на війні.

Листницький, зупиняючись, прислухався і почував, що і його владно зворушує щирий сум пісні. Якась туга струна натягалася в серці, що кидалося частіше, низький тембр підголоску торкав цю струну, примушував її болісно тремтіти. Листницький стояв десь поблизу комори, вдивлявся в осінню хмару вечора і почував, що очі його вологнуть, сльози гостро і солодко ріжуть повіки.

їду, їду чистим полем,

Чує серденько моє,

Ой, та серце чує, воно прочуває —

Не вернутися додомоньку мені.

Баси ще не уривали останніх слів, а підголосок уже злітав над ним, і звуки, тріпочучи, мов ті крила білогрудого стрепета на льоту, шугаючи, кликали за собою, розказували.

Просвистала, куля олив'яна.

Груди вона вразила мої.

Я коневі впав свому на шию.

Йому гриву чорну кров'ю обливав...

За час простою на спочивищі тільки раз якось почув Листницький бадьорливі слова старовинної козацької пісні. Прогулюючись, як і звичайно увечорі, він ішов повз комору. До нього долетіли напівхмільні голоси і регіт. Листницький здогадався, що каптенармус, їздивши до містечка Незвіська по продукти, привіз звідти самогонку і почастував козаків. Підпивши житньої горілки, козаки про щось сперечалися, смія-лися,. Повертаючись з прогулянки, Листницький ще здалека почув дужий гуркіт пісні і дикий, пронизливий, але складний присвист:

На війні хто не бував, ,

Той про жах і не чував.

День ми мокнем, ніч тремтимо.

Цілу ніченьку не спимо.

"Фі-ю-ю-ю-ю-ю-ю! Фі-ю-ю-ю-ю-ю-ю! Ф-ю-ю-ю!" — вібруючи струмився, спиралею вився висвист, і, покриваючи його, гриміло, що найменше, голосів із тридцять:

Повсякчас, повсякчас.

Повсякчас, повсяк час.

Якийсь бешкетник, видно, з молодих, заглушливо і коротко висвистуючи, гатив по дерев'яному помості навприсідки. Чітко лунали удари закаблуків, піснею приглушувані:

Море Чорне та й шумить,

В кораблях вогонь горить. ,

Вогонь гасим,

Турків давим.

Слава дбнським козакам.

Листницький ішов, мимовільно посміхаючись, намагаючись ступати в такт. "Може, в піхотних полках не так гостро відчувається цей потяг додому, — думав він, але розум підсовував холодні заперечення: — А в піхоті хіба інші люди? Безперечно, козаки хоробливіше реагують на вимушене сидіння в шанцях — на службі своїй звикли до постійного руху. А тут протягом двох років доводиться ВЇД-сижуватись або топтатись на місці в безплідних спробах наступу. Армія плоха, як ніколи. Потрібна сильна рука, великий успіх, рух уперед, — це здвигнуло б. Хоч історія знає такі приклади, коли в епоху затяжнх війн найстійкіше і най-дисциплінованіше військо розхитувалось морально. Суворов — і той відчув на собі... Але козаки триматимуться. Коли й підуть, то останні. Все ж це — маленька відокремлена нація, за традицією войовнича, а не якийсь там фабричний або мужицький набрід".

Наче бажаючи переконати його, в коморі чийсь надтріснутий ламкий голос затягнув "Калиноньку". Голоси підхопили, і Листницький, уходячи, чув усе той же сум, перелитий у пісню.

Офіцер молодий богу молиться.

Молодий козак додому проситься:

— Ой, та дозволь мені молодому,

Та дозволь мені додому,

Відпусти мене додому.

Та до батька,

Та до батька, та до неньки.

Та до батька, та до неньки,

До жіночки молоденької.

Через три дні, після того як утік з фронту, Бунчук уве-чорі увійшов до великого торговельного містечка, що лежало в прифронтовій смузі. По хатах уже засвітили. Морозець затянув калюжі тонкою шкарлупою льоду і кроки поодиноких перехожих чути було ще здалека. Бунчук ішов, пильно дослухаючись, обминаючи освітлені вулиці, пробираючись безлюдними завулками. Входячи до містечка він мало не нахопився на патруль і тепер ішов з вовчою квапливістю, тулячись до парканів, не виймаючи правої руки з кишені неймовірно вимащеної шинелі — день лежав, закопавшись у стодолі в полову.

В містечку була база корпусу, стояли якісь частини, була небезпека — наскочити на патруль, тим-то волохаті пальці Бунчукові і гріли неодривно рубчасте держално нагану в кишені шинелі.

На протилежному кутку містечка він довго ходив порожнім завулком, заглядаючи у ворота, вивчаючи, розглядав форму кожного вбогого домка. Хвилин за двадцять підійшов до непоказного будиночка на розі, заглянув у шпарину віконниці і, посміхнувшись, рішуче пішов у фіртку. На стук йому відчинила літня, в хустці, жінка.

— Борис Іванович у вас кватирує? — спитав Бунчук.

— Так. Проходьте, будь ласка.

Бунчук боком протиснувся повз неї. Почув ззаду холодний брязк клямки. В низенькій кімнаті, освітленій малюсень-кою лямпочкою, за столом сидів немолодий, у військовому строї, чоловік. Мружачись, він придивлявся і підвівся, із стриманою радістю простягаючи Бунчукові руку.

— Звідки?..

— З фронту.

— Ну?..

— Бачиш ось...—посміхнувся Бунчук і, торкнувши пучкою салдатський ремінь чоловіка у військовому, невиразно сказав:

— Кімната є?

— Так, так. Проходь сюди.

Він завів Бунчука до ще меншої кімнати, не світячи, посадовив його на стільця і, причинивши двері до сусідньої кімнати, завісивши вікно фіранкою, сказав:

— Ти зовсім?

— Зовсім.

— Як там?

—'Усе готове.

— Надійні хлопці?

— О, так.

— Я думаю, ти зараз роздягнешся, а потім ми поговоримо. Давай твою шинелю. Я зараз принесу вмитися.

Поки Бунчук умивався над позеленілою мідницею, чоловік у військовому, погладжуючи стрижене йожиком волосся, говорив стомлено і тихо:

— Зараз вони незміримо дужчі за нас. Наша справа — зростати, поширювати свій уплив, працювати, рук не покла-даючи, над роз'ясненням справжніх причин війни. І ми ростемо, — будь певен цього. І те, що відходить від них, неминуче приходить до нас. Доросла людина проти хлопчика безумовно дужча, та коли цей дорослий старіє, робиться дряглий, то цей же хлопець прибере його. А тут ми бачимо не тільки старечу дряглість, а й розклад усього організму, що до того ще й прогресує.

Бунчук скінчив умиватися і, розтираючи обличчя шорстким полотняним рушником, сказав:

— Я перед відходом виповів офіцериськам свої погляди... Знаєш, смішно так вийшло. Після мого відходу кулеметників, напевно, труситимуть, можливо, хтось із хлопців під суд піде, та коли доказів немає, про що говорити? Я сподіваюсь, що їх розпорошать по різних частинах, а нам це на руку: хай запліднюють ґрунт... Ах, які хлопці там є! Кремневої породи.

— Я дістав від Степана записку. Просить прислати хлопця, що знається на* військовій справі. Ти поїдеш до нього, але як з документами? Чи вдасться?

— Яка робота в нього? — спитав Бунчук і підвівся навшпиньки, вішаючи на цвях рушника.

— Інструктувати хлопців. А ти все не ростеш?—посміхнувся господар.

— Нема чого, — відмахнувся Бунчук. — Особливо в тепе

рішньому мойому становищі. Мені треба бути з гороховий стручок, щоб не так помітно було.

Вони проговорили до самого світанку. А через день Бунчук, переодягнений і пофарбований до невпізнаности, з документами на ім'я салдата 441-го Оршевського полку Миколи Ухватова, що дістав чисту відставку через рану в груди, вийшов з містечка, прямуючи на станцію.

III.

На Володимир-Волинському і Ковельському напрямках, у районі дій Окремої армії (армія була ліком тринадцята, та як "13" — цифра нещаслива, а від забобонів потерпали й великі генерали, то армію й назвали "Окремою"). Наприкінці вересня почали готуватися до наступу. Недалеко від села Свишохи командування вибрало ділянку зручну з стратегічного погляду для наступу, бо. поблизу, вгорі Стоходу, був зручний плацдарм, — і артилерійська підготовка почалася.

На той час фронт було так насичено смертяною технікою, що потрібні були величезні зусилля й небувалі потрати людьми для того, щоб, зламавши опір ворога, хитнути або вигнути фронт. Небувалу кількість артилерії було стягнуто до зазначеного місця. Сотні тисяч різнокаліберних гармат-нів протягом дев'яти день місили простір, покреслений двома лініями німецьких шанців. Першого таки дня, скоро почався інтенсивний обстріл, німці покинули першу лінію шанців, залишивши самих тільки спостерігачів. За кілька день вони кинули й другу лінію, перейшовши на третю.

Десятого дня частини Туркестанського корпусу, стрільці, гішли в наступ.. Наступали французьким способом — хвилями. Шістнадцять хвиль виплеснули російські шанці. Коливаючись, рідіючи, закипаючи коло потворних жмутів скрученого колючого дроту, накочувались сірі хвилі людського прибою. А з німецького боку, звідти з-за обгорілих пнів сизого вільшняку, з-за пісочаних, пагорків рвало, трясло, кидало й вибухало густим, безперервним гуком, тріскотливим виром пострілів.

"Гууууу... Гууууу... Гук! Гак! Бууууу-м!"

Деколи проривався випал окремої батареї і знову повз, підступав, полонив околиці на багато верстов навкруги:

"Гууууу... Гууууу... Гуууууу"...

"Трррааа-рррааа-та-та-тата!" — шалено поспішали німецькі кулемети.

На просторіні, з півверстви завширшки, на супісній спотвореній землі вихорем рвалися чорні стовпи вибухів

1 хвилі тих, що наступали, дробилися, скипали, бризками розсипались від вирв і все сунули, сунули...

Все частіше місили землю чорні пальці вибухів, густіше поливав наступальників косий, різучий виск шрапнелів, дужче шмагав, до землі припадаючи, кулеметний вогонь. Били, не підпускаючи до дротяних перегорож. І не підпустили. З шістнадцяти хвиль докотилися три останні, а від дротяних понівечених перегорож, що піднесли до неба обпалені скріпи на скрученому дроті, наче розбившись об них, стікали назад струмочками, краплями...

Дев'ять з оком тисяч виплеснули того дня на супісну невеселу землю недалечко села Свинюхи.

За дві години наступ відновився знову. Пішли частини

2 і 3 дивізій Туркестанського стрілецького корпусу. Лівіш по шпаринах стягувалися до першої лінії шанців частини 53-ї піхотної дивізії і 307 Сибірська стрілецька бригада; на правому крилі Туркестанців ішли батальйони 3-ї гренадерської дивізії.

Командир 30-го армійського корпусу Окремої армії, гене-рал-ляйтенант Гаврилор, дістав із штабарму наказ перекиді

пути до району Свинюхи дві дивізії.