Читати книгу - "Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко"

Ґрінвуд, який увійшов до воєнного кабінету разом з Еттлі, подав у відставку 22 лютого 1942 року й зосередився на партійних справах. Водночас зростав вплив Ернеста Бевіна і Герберта Моррісона, які в уряді Черчилля отримали посади міністра праці й державної служби та міністра запасів і постачання відповідно. 4 жовтня 1940 року Бевіна включили до складу воєнного кабінету. Того ж таки дня Моррісона перевели на посаду міністра внутрішньої безпеки, а 22 листопада 1942 року теж включили до складу воєнного кабінету.

Зростала і роль самого Еттлі. З 19 лютого 1942 року лідер лейбористів обіймав посаду заступника прем’єр-міністра, а з 24 вересня 1943 року ще й посаду лорда-­президента Ради (тобто він був головою Таємної ради Сполученого Королівства) та очолював комітет лорда-­президента, створений у складі уряду як центральний координаційний центр для вирішення ключових питань функціонування британської економіки в умовах воєнного часу.

Для Черчилля, який очолював у складі уряду комітет оборони і, крім крісла прем’єра, обіймав ще посаду міністра оборони, такий розподіл праці з Еттлі був логічним: Черчилль зосередився на війні, Еттлі — на економіці. Це й допомогло лейбористам перемкнути увагу суспільства з питань безпеки держави на питання добробуту британців.

10 червня 1941 року міністр без портфеля Ґрінвуд оголосив про створення міжвідомчого комітету, який мав вивчити наявні національні схеми соціального страхування і суміжних служб та сформулювати рекомендації. На пропозицію іншого лейбориста, міністра праці й національної служби Бевіна, Ґрінвуд доручив очолити цей комітет економісту Вільяму Беверіджу17. Звіт Беверіджа, офіційно названий «Соціальне страхування та інші види соціального обслуговування»18, було представлено уряду в листопаді 1942 року і на початку грудня опубліковано. Як зазначає Пол Аддісон, Беверідж був амбітною людиною і вийшов далеко за межі поставлених перед ним завдань. Його звіт — це фактично маніфест усебічної соціальної реформи, і лейбористи одразу скористалися цим у своїх інтересах.

У лютому 1943-го в парламенті обговорювали звіт Беверіджа. За словами професора Богданора, «позиція коаліційного уряду полягала в тому, що це справді чудово, але ми не можемо нічого обіцяти — ми повинні зрозуміти, чи можемо ми собі це дозволити». Натомість фракція лейбористів майже в повному складі проголосувала проти уряду, вимагаючи негайно втілювати рекомендації звіту19. Завдяки цьому рейтинг лейбористів пішов угору. Як стверджує Пол Аддісон, за даними опитування, проведеного в червні 1943 року, лейбористи випередили консерваторів на 10 %, а в лютому 1945-го їхня перевага становила вже 18 %.

23 травня 1945 року Лейбористська партія оголосила про вихід із коаліції, щоб підготуватися до загальних виборів. Черчилль вирішив піти у відставку, але король попросив його сформувати уряд, суто консервативний, щоб керувати справами в країні до завершення загальних виборів.

Лейбористи одразу почали кампанію, спрямовану на корекцію суспільної пам’яті. Вони стимулювали позитивні спогади британців про діяльність представників Лейбористської партії в уряді, про їхні зусилля і спроби вирішити соціально-­економічні проблеми, нарешті, про підтримку лейбористами рекомендацій звіту Беверіджа — цей звіт партія поклала в основу своєї передвиборчої програми.

І хоча лейбористи випереджали консерваторів за рівнем підтримки, лідер лейбористів Еттлі дуже поступався лідерові консерваторів Черчиллю за популярністю. У суспільній же свідомості Черчилль був головним символом консерваторів, і це відповідало фактичному стану справ у Консервативній партії.

Перші місяці прем’єрства Черчилля номінальним лідером консерваторів залишався Чемберлен, але він відійшов від справ через хворобу (у нього виявили рак товстої кишки в термінальній стадії) і 9 жовтня 1940 року передав керівництво партією Черчиллю, а через місяць помер. Черчилль швидко підпорядкував партію собі. «Він думав про партію, як лицар у середньовіччя думав про свого коня — як про скакуна, на якому треба йти в бій», — пише Аддісон і наводить слова, сказані в жовтні 1944 року одним депутатом-­консерватором: «Ніколи не було настільки лідерської партії, як сьогодні Консервативна партія». Ця тотожність Черчилля і Консервативної партії, що закріпилася в суспільному сприйнятті, для лейбористів становила головну небезпеку, і вони заходилися її руйнувати.

Серед ключових чинників поразки консерваторів Пол Аддісон називає те, що «Лейбористська партія і її союзники у ЗМІ вели ефективну пропагандистську війну на внутрішньому фронті». Про це пише і Майкл Лінч у своїй книжці про по­воєнну політичну історію Британії20.

Лейбористи нагадували британцям, що консерватори — це не тільки і не стільки Черчилль, як насамперед величезні негативи в зовнішній і внутрішній політиці 1930-х. Зокрема, лейбористи ганьбили попередників Черчилля на посаді прем’єр-міністра — лідерів Консервативної партії Стенлі Болдвіна і Невілла Чемберлена — за їхню політику умиротворення нацистської Німеччини. Довоєнних керманичів консерваторів зображували як прихильників Гітлера, котрі дозволили нацистській Німеччині нарощувати потужності і не спромоглися переозброїти Британію. При цьому лейбористи замовчували той факт, що самі вони до 1938 року твердо стояли на пацифістських позиціях і виступали за умиротворення Німеччини.

Так само на консерваторів перекладали всю провину за економічні й соціальні негаразди довоєнного часу. Лейбористи малювали 1930-ті похмурими кольорами як добу масового зубожіння і безробіття. Одночасно вони висунули перспективу створення нового соціального порядку, який забезпечить доступне житло, безкоштовні медичні послуги і працевлаштування для всіх.

Аналізуючи причини перемоги лейбористів на виборах, професор Богданор дійшов концептуального висновку: страх грає більшу роль, ніж надія. Після п’яти років перебування лейбористів у коаліційному уряді британці вже не боялися, що лейбористи зроблять щось екстремальне чи покажуть себе некомпетентними. Богданор пояснив:

Тепер, 1945 року, чинник страху допомагав лейбористам. Люди боялися, мовляв, якщо повернуться консерватори, то ми повернемося у Британію міжвоєнного періоду з високим рівнем безробіття. Страх полягав у тому, що можуть зробити консерватори, а не в тому, що можуть зробити лейбористи.

Отже, лейбористи використовували спогади про довоєнну Консервативну партію у два способи. По-перше, як негативне тло, на якому Лейбористська партія поставала набагато привабливішою. По-друге, як імпульс жаху, який мав відлякувати пересічного виборця від консерваторів і штовхати їх до лейбористів. Обидва ці способи спрацювали і разом дали кумулятивний ефект. Як у Польщі переміг маловідомий Дуда

Інший за змістом приклад недавно показала Польща. У 1945 ро­ці британці забули про видатну роль свого прем’єра-­консерватора Вінстона Черчилля в щойно виграній війні з Німеччиною, бо лейбористи пообіцяли їм швидке покращення добробуту і налякали можливими економічними негараздами, якщо при владі залишаться консерватори. У поляків у 2008–2015 роках добробут, попри світову фінансову кризу, досить швидко зростав, але вони геть забули про це і вирішили змінити владу, бо опозиція спокусила їх сумішшю популістських гасел.

Перш ніж описувати ці драматичні події, згадаймо трохи їхню передісторію. З 2005 року головна інтрига політичного життя Польщі полягає в конкуренції двох партій, які виникли на початку нового століття. Це «Громадянська платформа» (ГП, пол. Platforma Obywatelska), заснована 24 січня 2001 року,