Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

пів­року спромоглася ще й на не нову, але пристойну білу «Хонду» (щоправда, напозичавши грошей у всіх, хто погодився), Христину заходилася душити найвідоміша наша національна тварина, що зветься жабою. Ця потвора просто позбавила молоду аспірантку сну й апетиту. Хоча останнє могло б ста­ти у пригоді для фігури, на яку, втім, Христині й так гріх було б нарікати. Це вголос визнавала вся чоло­віча частина студентів і викладачів, окрім холодно­го і стримано-іронічного студента третього курсу Аскольда Четвертинського. Він цього видатного факту просто не помічав.

Уперше проводячи семінар у групі, Христина не одразу звернула на хлопця увагу. Зауважила лише дивне прізвисько, чи, як тепер кажуть, поганяло, — Аск. Незабаром з’ясувалося, що це просто похідна від рідкісного імені — Аскольд. Згодом студент пробудив у неї цікавість. Звісно ж, не відповідями на заняттях, бо Четвертинський взагалі не дуже ви­соко цінував Христину як викладача й майже не приховував цього. Але природна вишуканість і пра­вильність мови, великі темно-сині очі на блідому, витонченому обличчі, пряме, трохи задовге чорне волосся, струнка і висока статура, довгі чутливі пальці міцних рук, а також велика квартира у цен­трі міста, де Аскольд жив лише з мамою, робили йо­го небезнадійним кандидатом якщо не одразу в чо­ловіки, то хоча б у коханці, себто бойфренди по-су­часному. Таку дрібницю, як відсутність у молодика будь-якої зацікавленості її особою, Христина за пе­решкоду не вважала. Коли ж з’ясувалося, що Ас­кольд таки не піддається на її дедалі прозоріші на­тяки про близькість, вона вирішила вдатися до ра­дикальних езотеричних дій.

Отож, з’ясувавши у Люськи номер телефону во­рожки й домовившись про візит, вона поспішила на Відрадний. Там «матушка» мешкала у приватному будинку.

Невеликий, як для Києва, особнячок, обнесений глу­хим металевим парканом, зустрів Христину низьким басовитим гавкотом, мабуть, здорового собаки. Її зус­трів кремезний, мовчазний немолодий чоловік і одра­зу провів через охайний передпокій до невеликої тем­нуватої кімнати. Її стіни були завішані іконами з лам­падками, віничками з висушених трав і різноманітни­ми оберегами на всяк смак. У маленькому кутовому ка­міні тліли дрова, трохи пахло ладаном. Назустріч з ма­сивного дерев’яного стільця підвелася нестара повно­вида жіночка, запнута за сільським звичаєм білою хус­ткою у трояндах, у вишиванці і темній довгій спідниці. На її блідому обличчі маскою застиг доброзичливий, але неусміхнений вираз. Одразу, міцно взявши Хрис­тину за руку, ворожка швидко заговорила:

— Проходь, проходь, донечко. Сідай, не бійся. Все про тебе скажу, все знаю і бачу. Наврочено тобі, красу­нечко. Пороблено тобі! Серцем чую: лихо за тобою нишком пантрує. Та ти не лякайся. Разом усьому дамо раду-розраду. Ти лишень мене слухай і роби, що зага­даю, і геть-чисто все у тебе добре поведеться.

Ворожка вказала на глибоке крісло біля журнально­го столика, запалила товсту свічку в скляному підсвіч­нику, широко перехрестилася на темний образ у кутку. Взявши з невеликого порцелянового блюдечка, що стояло поряд на буфеті, трохи якогось порошку, кину­ла його у камін. Кімната швидко наповнилася солодку­ватим димком, від якого паморочилася голова. Гликерія-Степанида заторохтіла:

— Бачу, нелегко тобі живеться, Христиночко, пра­цюєш важко, грошей маєш мало, батьки дошкуляють, щоб уже заміж ішла, подруги позаочі кепкують, що нездатна ти чоловіка заарканити. Та впав тобі в око гарний хлопець. Дам я зіллячка приворотного. У гаря­че питво йому нишком всиплеш — і за тиждень весь він твоїм буде, назавжди. А як є у нього зараз котрась дівка, то мине тоді трохи більше часу, але все одно нікуди він уже від тебе, золотце, не подінеться. Тільки дивись-но мені: це зілля нехай він вип’є обов’язково вранці або вдень, до заходу сонця. І ще: принеси мені його фотознімок, а краще два. Та не барися із цим. Тра­ва ця приворотна дуже рідкісна. Я її на Дівич-горі у маю збирала, потім, не скажу, в чому мила, при місяч­ному світлі на південному вітрі сушила, руками дріб­но-дрібно перетирала. Тож хоч за ворожбу я грошей і не беру — Бог забороняє, та зіллячко це маєш купити. Так, скільки даси.

Очманіла від задухи Христина почала гарячково шу­кати в тонкому гаманці гроші, намагаючись не витяг­ти купюру у двісті гривень, що лишилися від авансу. Та з її щастям, саме вона потрапила їй під пальці. Доклав­ши зусиль, аби зберегти незворушний вираз обличчя, молода жінка віддала ворожці папірець із портретом Лесі Українки. Матушка неквапливо сховала гроші, ні­би співчутливо поглянула на аспірантку і, зітхнувши, дістала з буфета маленьку полотняну торбинку та ап­текарську пляшечку з темного скла. Христина заува­жила, що пляшечку ворожка брала шовковим носови­ком, утім, не надала цьому значення.

— Цей порошок сама домішаєш до травички... — во­рожка обережно вклала пляшечку жінці в руку, — що я дала, і всиплеш йому в каву або чай так, як тобі було сказано. Тільки дивись-но мені: в горілку не сип, бо може не подіяти! — І лагідно повела далі: — Знаю, знаю, що ти погано заробляєш, не переживай, що ма­ло заплатила за зіллячко. Якось та порахуємось. Ну то йди собі з Богом. Втомилась я. Іване! — голосно гукну­ла до свого охоронця. — Проведи мою гостю і більше нікого не пускай сьогодні!

***

Коли Христина опинилася на вулиці, відчула, як розливається у ній злість на себе, дурепу, що, розві­сивши вуха, повірила у Люсьчину маячню, та на во­рожку, яка видалася їй звичайною шахрайкою з по­середніми акторськими здібностями. Ще їй було дуже шкода грошей і часу. Втім, нічого вже не вді­єш. Але тут знову нагадала про себе її персональна жаба-заздрість — ох, недаремно тій тварюці вже навіть пам’ятники у Києві та Бердянську постави­ли. Тому Христина таки вирішила виконати ворожчині настанови. Раптом вони подіють? І тоді «кра­ща подруга» Люська не так дертиме перед нею сво­го кирпатого короткого носика.

Тим часом Гликерія-Степанида у своїй кімнаті від­чинила кватирку та, витягши з кишені спідниці мо­більний телефон, набрала номер Христининої подру­ги — тієї самої кирпатої Люсі.

— Була щойно твоя Христя в мене, — проказала у слухавку, не вітаючись. — Віддала я їй ту пляшечку, що від тебе отримала. Трохи налякала й розповіла, що має робити. Вона, звісно, повагається, та зрештою все підсипле, як треба. Я свою роботу зробила. Коли розрахуєшся?

— Не хвилюйтеся, матушко! Завтра зустрінемося, і я віддам гроші, як домовлялися. Спасибі, бувайте.

Люська вимкнула телефон. Вона сиділа в червоному шкіряному кріслі в розкішному номері готелю «Русь» над чашею Олімпійського стадіону. Була вбрана у ви­шукано просту білу сукню та низку справжніх крупних перлів, які, втім, зрадницьки підкреслювали її трохи закоротку шию. Спиною до