Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

В далекім полі тануть журавлі,

Як видиво навіки неповторне,

Лише вітрів притишені валторни Возродять звук, даруючи землі,—

ми вже інакше поглянемо на журавлиний ключ, що справді — тане вдалині, мов розчиняючись у далекому просторі, лишаючи по собі невловний смуток; ми уважніше вслуховуємося у принесене вітром (чи не здійнятим журавлиними крилами?) відлуння журавлиного курликання, в якому таки бринять басовиті мелодії валторни... І таких поетичних прозрінь у творчому доробку Малишка стає дедалі більше.

. Наприкінці ЗО^х років у творчості Малишка з'являються й поступово наростають тривожні мотиви, пов’язані з думкою про можливість війни. Спочатку, правда, ця думка втілюється головним чином у співзвучних тодішнім настроям абстрактно бадьорих гаслах («гнівом, порохом, вогнем били ворога й поб’єм!»), але потроху вона набуває суворіших й реалістичніших контурів, живої конкретності:

У пізній час ударить грім В небес широку стелю,

Тривога війде в рідний дім,

Шепне: — Вдягай шинелю...

(«У пізній час...»)

Зіткнутися з реальною, поки що «малою» війною Малишкові довелося у визвольному поході на західноукраїнські землі, в якому він брав участь і враження від побаченого втілив у поетичному циклі «Листи червоноармійця Опанаса Байди». Але передчуття грізної небезпеки, яку ніс фашизм, не відступали, навпаки, переростали в упевненість, що суворе, тяжке для народу й Батьківщини випробування ще попереду й воно неминуче. Малишко в уяві вже бачить себе «правофланговим рядовим, заспівувачем першим». 1940 р. в збірці «Жайворонки» публікується його вірш «Сурмач», яким пізніше, уже в розпал Великої Вітчизняної війни, поет відкриє свою книгу «Битва» (1943).

І все ж у пошуках морально-психологічної опори, необхідної в майбутніх випробуваннях, Малишко знову повертається до історії, до визвольної боротьби рідного народу, до подвигів героїв, імена яких з гордістю бережуть люди в своїй пам’яті. Так народжується у переддень війни його поетичний цикл «Запорожці» (частково надрукований у збірці «Жайворонки», він увійшов пізніше в книгу «Битва» і згодом поповнювався новими віршами: тема довго не відпускала від себе поета, даючи йому багатющий матеріал для осмислення завжди актуальної для нього проблеми історичного зв’язку поколінь).

Написані про далеке минуле, вірші цього циклу внутрішньо пов’язувалися з сучасністю, вони були суголосні тому станові людського духу, який народжується «в грози важкім передчутті», коли знецінюється показна бадьористість, коли зникає бажання хизуватися хоробрістю, коли людина постає в своїй справжній суті, коли думка про можливу власну загибель здається далекою і дрібною, а душа підноситься в жаданні очищення. У цих віршах немає пафосної трагедійності, в них —виплеск живого чуття до людей, яким випали на долю не тільки подвиги й посмертна слава, а й нелегкі життєві дороги, тяжкий ратний труд, втрати друзів і бойових соратників, звичайна людська втома і сум розлук — все те, з чого, зрештою, складається це антилюдське явище *— війна.

Проте інколи зв’язок історичного минулого й сучасності поет прагне унаочнити, вияскравити; з цього погляду показовий один з кращих віршів циклу, написаних вже пізніше, на досвіді, здобутому на війні.

ІЗ

Уставай, моє сонечко, з темного лугу,

Бо тривожить минуле не раз і не двічі.

Сплять в степу запорожці — товариш до друга Повернувся обличчям, порубаним в січі.

Лиш тоді, як танкісти промчаться по полю І сурма зарокоче в поході з полками,

Устають, щоб побачить, і стогнуть від болю,

І шаблі-гартуванці дзвенять під руками.

(«Уставай, моє сонечко...»)

Цикл «Запорожці» став мовби прологом до творчості поета періоду Великої Вітчизняної війни,— не випадково у віршах, написаних увосени 1941 і взимку 1941—1942 рр., знову виринають образи великих полководців минулого — Наливайка («У димному полі встає Наливайко І землю стрясає страшною рукою. І тінь його віща в залізній закові Випростує плечі під хмари невмиті...»), Залізняка,— в історії народу поет черпає душевну силу в трагічний час відступу наших військ. І все ж творчість його воєнних літ народжена вже іншою дійсністю, іншими подіями, пройнята іншими думками й чуттями.

З перших днів війни Малишко — на фронті, він працює кореспондентом газет «Красная Армия», «За Радянську Україну», «За честь Батьківщини». На шпальтах цих та інших газет часто друкуються його статті, нариси, репортажі з місця боїв, звернення до бійців і, звичайно, вірші. Виходять вони й окремими збірками — «До бою вставайте!» (1941), «Понад пожари» (1942), «Україно моя!» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946).

Поезії Малишка періоду Великої Вітчизняної війни різноманітні за' змістом, художніми засобами, настроєвістю. Тут і безпосередні заклики до боротьби з ворогом, і розповіді' про подвиги і фронтові будні, і твори пісенного жанру, і панорамні картини боїв, гіркого відступу і переможних походів,— ці поезії народжувалися різними обставинами війни і брали в ній активну участь як фактор ідейно-агітаційний. В цьому розумінні вони гідно виконували своє призначення.

Сьогодні твори Малишка воєнного часу сприймаються як сповідь поета-воїна, що жив одним життям з мільйонами інших радянських людей І ділив з ними біди і радощі, вони читаються як ліричний щоденник, в якому занотовано все загальнозначуще з пережитого, вистражданого, передуманого на довгих дорогах війни. А відкрив цей щоденник цикл поезії «Україно моя!» — найдраматичніший за своїм змістом і емоційним наповненням твір, який найглибше, мабуть, увійшов у пам’ять народу.

По справедливості високо оцінив і художньо' проаналізував цей твір Дмитро Павличко. «Багатство тематичне, різноманітні настрої [почуття переплелися в циклі «Моя Україно!», — відзначав він у передмові до десятитомного видання творів А. Малишка.-— Ніде Малишко не досяг такої багатоплановості в показі життя українського народу, такої епічної масштабності і разом з тим мимовільної метафоричної ювелірності, ніде не був таким ускладненим і мінливо різним, як у цьому творі. Розмаїття настроїв і почувань розливалося тут широко, але й збиралося інколи, як течія ріки у вузькому плесі, в одній строфі.

Україно моя, далі, грозами свіжопропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла!

(«Україно моя»)»2.

Написаний одразу ж по тому, як радянські війська з боями відступили за мела України і мільйони людей опинилися в тимчасовій окупації, цей цикл став виявом розпачу й туги поета, але й віри