Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Гімназист і Чорна Рука, Андрій Анатолійович Кокотюха 📚 - Українською

Читати книгу - "Гімназист і Чорна Рука, Андрій Анатолійович Кокотюха"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гімназист і Чорна Рука" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 34
Перейти на сторінку:
чорт його знає. Може, ти б утік, і ми не зустрілися б з тобою. Свідчив би. В поліції.

— Назаре Захаровичу, а чому це я мав би давати свідчення поліції? — поцікавився гімназист, дивуючись власній зухвалості. — Що тут взагалі відбувається? Ми зустрілися з вами в недогорілому будинку, і я так думаю — ви недарма прийшли сюди саме тепер.

— Розумецький, — гмикнув Шпиг. — Але спершу ти мені даси відповідь. Повторюю знову: що тут, у недогорілому будинку, робить учень восьмого класу? І - ходімо звідси, бо біля мерця стовбичити дітям не годиться.

Колишній міліціонер стиснув правицею ІОркове плече, розвернув і легенько виштовхав. Перейшовши до іншої кімнати, гімназист відчув полегшення, навіть видихнув. Бульдог, який дріботів за новим другом наче прив'язаний, нічого не відчув — все просив їсти. Глянувши на нього й знову смикнувши себе за кінчик вуса, Шпиг видобув з кишені пальта загорнутий у целофан шматок хліба з ковбасою, кинув псові. Той почав з апетитом обідати, а Шпиг натомість перевів на Юрка очікувальний погляд.

— Досить крутити. Чого тебе сюди занесло?

— Чорна Рука, — просто відповів гімназист.

Розділ четвертий

Тут гімназист розповідає про капості й погрози Чорної Руки

Після сказаного Шпиг машинально зиркнув на свою правицю, розчепіривши пальці. Тоді глянув на ліву. Для чогось потер і запитав;

— У кого чорна рука?

— А я звідки знаю, — знизав плечима Юрко. — Ось, гляньте.

Витяг з кишені штанів складений учетверо аркуш і тицьнув відставному міліціонеру. Той взяв обережно двома тлустими пальцями, ніби щось небезпечне. Легенько труснув у повітрі, глянув на світло, для чогось понюхав, і обережно розгорнув, наче боячись, аби не випало щось ізсередини.

Але там на весь аркуш відбився чорний слід долоні з розчепіреними пальцями. Вільне місце згори займав багато разів перечитаний Юрком напис:

ЗАВТРА 5 ГОДИНА

СПАЛЕНИЙ ДІМ НА ПОДОЛІ ТИ ЗНАЄШ

ПРИНОСИШ 1 ТИСЯЧУ АБО БУДЕ БІДА

ЗАЛИШ У ВЕЛИКІЙ КІМНАТІ МОВЧИ

Прочитавши вголос, потім ще раз — про себе, Шпиг подивився поверх папірця на принишклого гімназиста. Знову для чогось прочитав голосно. Причому коли дійшло до слова «біда», чоловік скосив очі на мертву людину. Це додало загадковій та водночас безглуздій записці нової, несподіваної ваги. Склавши аркуш, покрутив його, потім смикнув краєчок вуса.

— Чорний відбиток руки замість підпису. Отже, автор цього послання так себе називає. Більше нічого не зрозумів.

— Я теж, — сказав Юрко. — Але вже двоє з тих, хто отримав такого листа і не виконав вимоги Чорної Руки, справді мали халепу. Після того третій, мій товариш Василь Черниш, повірив і послухався.

— Тепер, виходить, твоя черга? Оця ваша Чорна Рука в усіх вимагає гроші?

— Ще й великі, як бачите, — зітхнув гімназист.

— Та бачу! Коли працював у міліції, мав п’ять тисяч гривень платні на місяць... Цей чорнорукий, бач, копієчка до копієчки в мільйонери пнеться. З кожного по тисячі, а ще ж ставки підніме. Апетит нагулює, поки його бояться і слухаються. То оце ти гроші приніс?

Гімназист спритно струсив з плечей сумку, клацнув замком, видобув звідти цупкий подарунковий конверт. Такі продаються в супермаркетах і розраховані саме для купюр — зараз на дні народження іграшок не дарують.

— Тут все. Наколядував цього року, хресні розщедрилися. А ще п’ятдесят гривень дрібними назбирав, здав макулатуру і кришечки пластмасові з пляшок.

— На яку радість збирав?

— А, — махнув рукою гімназист. — Хіба це тепер має значення.

— Має, — кивнув Шпиг. — Заради чого старався?

— Годинник, — зізнався Юрко. — На ланцюжку, цибулинка така. Голіцин продає.

— Дворянин? — швидко запитав Шпиг.

— Чому — дворянин? — здивувався гімназист, аж відступив на крок, та раптом, згадавши, відмахнувся: — А, ви про це! Історією ж цікавитесь! Наш Голіцин своїм пращуром дуже й дуже пишається.

— Знайшов, ким пишатися, — буркнув детектив. — Історію хай вчить.

— Так він знає. Каже — дід давнього дворянського роду. А породичалася ця гілка Голіциних із не менш давнім козацьким родом.

Тут уже Шпиг зацікавився:

— Козаки з московитами? Це хто?

— Був такий гетьман Безпалий. Його донька й побралася з Голіциним три сотні років тому.

— Еге. А не сказав тобі той ваш Голіцин про одну маленьку деталь? Ті Безпалі — зрадники. Продалися за дворянські титули. Підтримували Москву проти українських гетьманів.

— А нащадкові все одно. Головне, що предок — правдивий дворянин, — пояснив Юрко. — Кому служив — немає значення. Каже, його предки втрималися при владі, бо вміли домовлятися. Дідові нашого Голіцина російський цар колись пожалував за вірну службу ціле село під Києвом. І годинник.

— То, виходить, нащадок дідову спадщину розпродує потай від батьків.

— Чому ви так вирішили, пане Шпиг?

— Вирвалося, — мовив той. — Але в мене, хлопче, нічого просто так не вилітає. Чекай-чекай- чекай...

Вкотре смикнувши себе за кінчик вуса, відставний міліціонер наморщив лоба, поплямкав пухкими губами, на обличчі з'явився вдоволений вираз.

— О, я ж казав! Ти запитай у свого Голіцина про годинник. Можна припустити, що це його власний. Наприклад, дід подарував. Чи спадок залишив, таке теж буває. Лише так продаватиме, не спитавши. Але якщо ж годинник татів, і малий Голіцин скидає його потай, за швидкі гроші, — краще не зв'язуйся. Інакше будеш мати клопіт.

— Чому?

— Бо тато побачить, що годинник зник. Трусне сина. Той вкаже на тебе. Ще й заявить — ти вкрав. Доведи потім цим нащадкам зрадливих гетьманів, що Туряниці — не злодії.

— Про це я не подумав, — кивнув Юрко. — Поцікавлюся. А якщо він збреше?

— Бач, уже сумнів є! — Шпиг багатозначно підняв вказівний палець. — Тому, паничу гімназисте, ліпше не встрявай у сумнівні оборудки. Кажу тобі як людина, котра чверть століття має справу з кримінальним елементом.

Тим часом бульдожка вже впорався з бутербродом, підбіг до нових друзів, примостився поряд і подивився на Шпига. Не стримався Назар Захарович, підморгнув псові.

— Чорна Рука, ким би він не виявився, точно знає: в тебе є тисяча гривень. В інших він теж вимагав гроші?

— Так, гроші. В кожного різні суми.

— Давно почалося?

— Скоро місяць, — тепер Юрко відчув себе особою, яку допитують, а вона дає свідчення, тому почав говорити по суті, намагаючись бути лаконічним і зрозумілим:

1 ... 3 4 5 ... 34
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гімназист і Чорна Рука, Андрій Анатолійович Кокотюха», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гімназист і Чорна Рука, Андрій Анатолійович Кокотюха"