Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"

Розділ 2 – Модний експерт.

– Наги? – спохмурнів Сан, а мені захотілося в нього чимось запустити, ледве вийшло руки в замок зчепити і не наробити дурниць.

– Не тільки змії, – швидко випалила я і застигла в очікуванні відповіді, ледве в силах всидіти на місці від бажання скоріше дізнатися правду. 

– Є, – кивнув чоловік, чіпко стежачи за моєю реакцією, через що радість довелося буквально придушити в собі. – Але ви можете не турбуватися, землі нагшасов оточені захисним куполом, через який ніхто не зможе пройти без дозволу, – піднімаючи куточок губ, запевнив мене Сан.

– А вийти? – Уточнила тихо я, відвывши погляд.

– Вийти також.

У душі пекучою хвилею розлилася образа. Я не про це мріяла! Ось де? Куди подівся темпераментний дракон, витончений ельф, велелюбний перевертень, владний демон? Чому з усіх казкових рас я потрапила саме до нагів, слизьких холодних зміїв з кам’яними обличчями?

Виявилося, що мрії не завжди справджуються так, як цього хочеться, ось тільки я не збираюся зневірятися! Я зроблю своє життя таким, яким хочу! До того ж, мама завжди говорила, що в мене непробивність барана. Бачу ціль – не бачу перешкод. Залишилося тільки дізнатися, як вийти звідси та вирушити на пошуки свого особистого щастя.

Шкода, звісно, що в мене не так, як у книгах – раз і все. Але хіба можуть налякати труднощі того, хто так довго йшов до мети та майже до неї дістався? Мене точно не можуть! Ці наги ще мене не знають. Світлана Король так просто не здається!

– Якщо у вас немає більше запитань, я вас залишу одну, вам потрібний відпочинок, – кивнув чоловік, плавно підводячись із насидженого місця. – До речі, ви не назвали свого імені. Як до вас можна звертатись? – Піднявши одну брову, Сан вичікуючи подивився на мене.

– Світлана Король, можна просто – Свєта.

– Швєта?

– С… Свєта, – намагаючись стримати злість, випалила я. Ще не вистачало, щоб усі навколо мене Швєтою називали.

Вичікуючи глянувши на чоловіка, я підняла брови, не розуміючи його затримки. Складалося відчуття, що моє ім'я його вразило до глибини душі, в очах нага зникла відчуженість, байдужість. Зараз чоловік дивився на мене так, ніби чекав моєї появи щонайменше кілька років, з якоюсь незрозумілою емоцією на дні бездонних темних очей. Ой, щось мені зовсім не подобається його поведінка, треба швидше звідси змиватися.

– Чудового відпочинку.

Постоявши ще кілька секунд, витріщаючись в одну точку, чоловік таки розвернувся і вийшов-виповз із кімнати, залишаючи мене на самоті. Кілька секунд я, як і до цього мій новий знайомий, дивилася в одну точку, а потім поспішила злізти з ліжка, починаючи ходити по кімнаті. Те, що я все ще була у своїй милій рожевій піжамі з хмарами, мене зовсім не здивувало, але подарувало почуття захищеності. Все ж таки неприємно було б дізнатися, що мене тут роздягали й дивилися, ніби на якийсь експонат.

Думки в голові роїлися, як бджоли, поки я мірно нарізала кола. Ситуація в якій я виявилася була досить поганою, але не безвихідною, що не могло не тішити. Все-таки я завжди була оптимісткою, яка не шукає причин для того, щоб здатися, а шукає виходи. Та й якщо не вийде щось придумати, можна ж і довести нагів так, що вони самі будуть раді мене позбутися. Головне, щоб не вбивали, а відправили за межі свого захисного куполу. Але спочатку потрібно більше дізнатися про світ, знайти якусь карту, щоб знову не нарватися на не дуже доброзичливу расу.

Вирішено! Іду на розвідку!

Пригладивши руками свою піжаму, намагаючись позбутися нервового тремтіння, я також пальцями поправила своє пишне біляве волосся, повільно наближаючись до дверей і притуляючись до них вухом. За дверима було тихо, ніяких голосів, тупотіння ніг чи шурхотіння хвостів чути не було.

Усміхнувшись своїй удачі, я повільно відчинила незачинені двері, просовуючи носа у щілину, і ледь не підстрибнула на місці, зустрівшись з відчуженим поглядом нага. Боже, ну чому вони такі відморожені? Аж мурашки по шкірі! Б-р-р…

– Шаса, вам щось потрібно? – Уточнив наг, а я спохмурніла, розуміючи, що "шаса" – це, швидше за все, дівчина, леді, якщо вже сильно цінувати свою персону. Цікаво, а чого Сан мене так не називав? За статусом не належить чи вирішив, що я недостойна?

– Е-м, ні. Тобто – так, треба, – швидко випалила я, швидко думаючи, куди відправити цього чоловіка. – Мені б води.

– Вода у глечику на столі.

– І їжі. Зголодніла, жах просто, – награно зітхнула я, погладив свій живіт, з-під вій спостерігаючи за незворушним нагом.

– Звичайно, зачекайте в кімнаті, за кілька хвилин їжу принесуть.

– Дякую, – посміхнулася я, зачинивши двері.

Знову притулилася вухом до дверей, слухаючи звуки шурхотіння, які з кожною секундою ставали тихішими, я протяжно видихнула. Голодом мене явно ніхто морити не збирається, що не могло не тішити. Хоча, не завадило б дізнатися, чим саме вони тут харчуються.

Коли звуки шурхотіння повністю стихли, я почекала ще кілька секунд і знову повільно відчинила двері. Ледве не вилаявшись, побачивши все того ж нага, який запитально заламав брову, я повільно розтягла губи на кшталт посмішки. Він знущається!

– Щось ще?

– Так, мені б переодягнутися… – знайшлася я з відповіддю, поплескавши віями.

– Звісно, ​​шаса. Через чверть години модист чекатиме на ваше запрошення.

Загарчавши у відповідь «дякую», я зачинила двері, палаючи від гніву. Та як вони сміють замикати мене в кімнаті! Мене! Світлану Король! Та я їм таке влаштую, що каменю на камені не залишиться! Кожному хвіст відкручу і нічого, що вони сильніші!

Нервову і злу мене відволік стукіт у двері, так що, відчинивши, а вперла холодний погляд на чоловіка з тацею. І знову це! Знову цей відчужений вираз обличчя, наче роботи, а не живі істоти. Бісять!

– Їжа для шаси, – схиливши голову, спокійно промовив чоловік.

– Заносьте, – кивнула я на стіл і відійшла від дверей.