Читати книгу - "Палай зі мною, Еліс Кларк"

Здається, я задрімала, але зі сну мене виривають дивні звуки. Потім чую, немов хтось каже: “Тепер все почнеться”.  Перша думка, що приходить в голову —  виглянути у вікно, але тут чиїсь сильні руки хапають мене за плечі і пригинають над сидінням, так що я майже втикаюся носом у власні коліна… Все це відбувається так швидко, що я не встигаю видати навіть звуку…

А потім я чую постріли. Прямо біля вуха, здається, вони оглушають мене. Хочеться кричати, але горло перехоплює спазмом, серце шалено колотиться в грудях, і я тільки пошепки повторюю: “Не треба, будь ласка, не вбивайте мене!”

Машину теліпає з боку в бік, я сильно бʼюсь об дверцята, але руками, бо ж прикриваю ними голову. 

— Козли, вам капець! — вигукує Владлен, а я чую дивні звуки, ніби шось металеве падає на підлогу. 

Дивлюсь під його ноги і бачу використану обойму пістолета. Це ж вона?... 

В цю мить постріли знов повторюються.

Машина різко завертає в якийсь провулок, а потім так само різко виїжджає з нього. Мене хитає зі сторони в сторону. В салоні стоїть запах пороху чи чогось подібного.

Мені здається, що це ніколи не скінчиться і що я, можливо, помру прямо тут, але в якусь мить все стихає і машина зупиняється. 

— Ну що ж, ось ми і вдома, кохана, — чую я голос свого клієнта. — За одягом тобі наші так і не заїхали… Ну нічого, заїдуть вже зранку!

Я з острахом відводжу долоні від обличчя і підіймаюся на сидінні. 

 — Що це було? — зуби цокотять так, що ледве вдається вимовити ці три слова. 

— Та так, дрібниці, конкуренти одні, у них буває загострення, — як ні в чому не бувало каже він. — Але у нас в кожній машині куленепробивне скло, тож тобі нема чого боятись. Поки ти будеш біля мене, ти в безпеці.

— Шефе, чисто, можна виходити, — каже тим часом якийсь мужчина, що підходить до машини. 

Владлен виходить з автівки, і я швиденько вибираюся вслід за ним. Не можу тут більше залишатися, ще й цей запах, здається мене ось-ось знудить. Надворі  пожадливо вдихаю холодне повітря, і почуваюся трохи краще. 

— Чому стала боса, — він підхоплює мене на руки. — Не вистачало ще щоб ти захворіла. Мені так швидко не знайти тобі заміну. Зараз віднесу тебе до спальні…

— Босе, давайте я… 

— Ні, — каже, як відрізає. — Я сам. За нами не йти. 

Я почуваюся якоюсь іграшкою в його руках. Знову всі м’язи напружуються, тіло тремтить, мені страшно від того, що зараз може статися…

Він заносить мене в будинок. Я встигаю побачити, що це висока споруда з великими вікнами, раніше я такі бачила тільки в кіно. Але мені не подобається цей будинок. Тут все якесь холодне, незатишне, немов у ньому немає душі…

Ми проходимо на другий поверх і моє серце стискається. Зараз він збирається занести мене в спальню?...

Дійсно, саме це і відбувається. Він відкриває двері ногою, не грюкає ними, але мені все одно стає ще страшніше.

А потім він кладе мене на величезне ліжко. Тут на диво світло, хоча я уявляла собі, що буде щось темне і страшне, однак це не рятує…

Владлен нависає прямо наді мною і  я заплющую очі, щоб не бачити його обличчя так близько. Він лякає мене, але разом з тим, я відчуваю дивне хвилювання, як у школі перед екзаменом…

— Не напружуйся так сильно, — несподівано шепоче він мені на вухо. 

— Я не можу, — буомочу я. — Я ще ніколи не… — замовкаю, і ще більше замружуюсь. 

— Я ж сказав, що не збираюсь брати тебе силою, — нарешті каже він, відсторонюючись. — Та й взагалі, не думай, що мене цікавлять дівчата типу тебе. Просто виконай роботу і ми розійдемось, як в морі кораблі, я вмію тримати своє слово.

— Добре, я все зроблю, — шепочу я, рада з того, що принаймні сьогодні зі мною не станеться чогось небезпечного. А завтра буде новий день, може, мені вдасться втекти звідси? Це був би найкращий вихід, одночасно вирватися і від цих бандитів ( я не сумнівалася тепер, що вони пов’язані з криміналом), і від свого “люблячого” дядечка. Почати життя спочатку, може, під новим ім’ям…

— Головне не роби дурниць, дівчинко. Тоді все буде добре, я тобі гарантую, — додає він, встаючи з ліжка. — Добре, поки що прийми душ і лягай спати. Але спочатку дочекайся, щоб тобі занесли речі. 

— Дякую, — бурмочу я.

Він розвертається до дверей і йде геть. Надто спокійний і небезпечний… І хоч сьогодні все обійшлось, та хто знає, що буде завтра? Розслаблятися ще рано, потрібно придумати якийсь план…