Читати книгу - "Ненависть при світлі, Роза Фаєр"

На першому поверсі я почала звуки і пішла на них. Босими ногами я прийшла на кухню і побачила Артура.

Він був лише в спортивних штанях,які підперезували твердий торс. Відчуття дотику до якого,я ще не забула.

Мій погляд піднявся вище, бо я ненаважила його опустити. Його сильні плечі і так занадто все ускладнюють.

Він настільки захопився приготуванням сніданку,що не бачив того,як я спостерігаю за його спокійним обличчям.

Вправними пальцями,що тримали лопатку і щось переміщували.

Скажу вам, що не тільки видовище,але і аромат був неймовірним. Я враз зголодніла. При чому,в двох сенсах цього слова.

Проте,ніяк не могла наважитися заявити про свою присутність. А ще хотілося помститися його голому тілу.

Може б то зняти свою єдину одежину, щоб йому теж було не так просто. 

Хоча ні..це остаточно все зіпсує. Ми просто не втримаємося і накинемося одне на одного. 

Добре...за Артура я не буду говорити. Але я вже точно бачила забагато,як і не забула нічого.

Тому,буде важко. То що робити. Кашлянути чи зробити вигляд,наче тільки зайшла.

-Доброго ранку,ходи поки все не вистигло. Чи ти там вічність стоятимеш?-приводить мене до тями голос Артура.

Я ж червонію,бо розумію, що він знав скільки я вже стою на одному місці. Але виходу не було, доведеться йти за стіл.

Їсти то хочеться і тікати недоречно. Проте, можна зробити вигляд, що нічого такого не було...

Я гордо піднявши голову прямую до столу. Мені не хочеться в цей момент дивитися більше на Артура.

Бо я шкірою відчуваю, що він сміється. При цьому,не забуває оглянути моє тіло. Впевнена, що він вже здогадався, що я гола під цим халатом.

Цікаво..так насправді є чи я просто напросто фантазую. Трясця. Не думала, що буде так важко поруч з ним.

Може якщо б ми зустрілися вчора на моїх умовах,то було б легко. Десь в якомусь закладі серед незнайомих людей, стримувати себе простіше.

Але Артур,як завжди,вніс свої корективи. Навіть не знаю, мені продовжувати на нього за це злитися.

Чи просто прийняти таке і усміхатися,коли таке буде повторюватися і повторюватися усе життя.

Хоча тут я вже трохи перегнула. Ми не можемо з ним домовитись про нормальну розмову,а про довге і щасливе життя я взагалі мовчу.

Тим часом, Артур ставить переді мною омлет і смажений бекон. Ще на столі стоять свіжі круасани і кава.

Дуже багато кави,якої мені так хочеться. Я одразу ж потягнулася за чашкою,але Артур мене випереджає.

Спокійно продовжує мене обслуговувати. І приємно з одного боку,але.. бісить він мене. Це з іншого боку, якщо що.

-Дякую,-кажу йому вкінці,коли він нарешті сідає.

Прямо навпроти мене,але стіл не дуже широкий і я відчуваю легкий дотик до моєї ноги. Тому,показово забираю її ближче до себе.

Артур лише закочує очі чим викликає в мене смішок. Я знаю, що веду себе,як дитина.

Проте,маю на це право. Вкотре нагадую, що він винний в цьому.

А не я. Так,я забула про нашу першу ніч під дією алкоголю. Але він вчинив низько через таке.

Чому,бляха,не поговорив зі мною. Я ж не кусаюся, серйозно.

Так,заспокойся,Єво. Спокійно сядь і поїж,бо голод з тобою робить вже щось не те.

Ти маєш бути розважлива і все буде добре. Принаймні,твій душевний спокій.

-Дуже смачно,-роблю комплімент Артуру,з'ївши шматок омлету,- Але не вірю, що ти сам пік круасани,- не можу стриматися.

Хоча їх я ще навіть не скуштувала.

-Я цього і не казав,-спокійно відповідає Артур.

І правда.. він цього не казав. Але міг же м'якше мені відповісти..чи це вже я трохи переборщую?