Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

— Він пробиває череп Адгіра.

— Навіщо?

— Щоб душа могла звільнитися.

Полум’я трохи заспокоїлося. Плакальники на чолі з Пунітом продовжували кружляти навколо багаття. Підійшов священик і побризкав на згасаючий вогонь водою. Залишки води вилив на обвуглені останки, поворушив їх бамбуковою паличкою. Раптом він нахилився і двома пальцями витяг із попелу щось маленьке і чорне.

— Набхі,— пояснив Не Здавайся.— Пупок. Ми віримо, що він має особливе значення. В утробі він через пуповину поєднує нас із матір’ю, а після смерті, на багатті, де температура така висока, що плоть і кістки перетворюються на попіл, він чомусь не згоряє. Це дуже цікаво. Ми віримо, що він містить нашу сутність, і його потрібно повернути в землю.

Я дивився, як священик узяв пупок, обліпив його глиною і поклав до глиняного глечика. Передав його Пуніту, той узяв і увійшов у річку. Зупинився він, аж коли вода досягла рівня діафрагми, тоді відпустив глечик. Плакальники заголосили. Принц повернувся на берег, підійшов до помосту і приєднався до сановників, сівши на вільний стілець поруч із Фіцморісом. Такого я не очікував, але попереду для мене була ще більша несподіванка.

Одразу ж за ними, поруч із Емілі Кармайкл, сіла Енні.

Двадцять три

Пуніт розмовляв із Фіцморісом. Я відчайдушно намагався відшукати обличчя Енні, але її ніде не було видно.

За комірець скотилася цівка поту. Я зупинився й вилаяв себе, а серце стиснулося від чорного жаху, коли усвідомив, що все це мені могло примаритися. Спочатку прийняв коханку Адгіра за свою дружину, тоді побачив Енні, хоча знав, що вона має бути в Калькутті.

Та саме тут побачив, як вона прямує до автомобіля. Я з полегшенням зітхнув і, забувши про все, кинувся до неї. Дверцята автомобіля притримував водій в уніформі.

— Міс Грант! — гукнув я.

Вона обернулася, побачила мене і ледь помітно посміхнулася. Очі її заблищали. Це мене надзвичайно приваблювало.

— Капітане Віндгем!

— Що ви тут робите? — поцікавивсь я.

— Те ж саме, що й ви, гадаю. Висловлюю свої співчуття.

— Чому ж ви не прийшли на вокзал? Я вже вирішив...

Вона прикусила губу.

— Що ви вирішили, капітане?

— Що ви не поїдете.

— Чому? Бо не кинула все й не побігла за вами? Ви дійсно вважали, що я так і вчиню?

— Але ви тут.

Дурне зауваження, результат розчарування і полегшення та ще бог знає чого. Не встиг я і речення закінчити, як уже пошкодував.

— Я тут, бо мене запросила родина, а не ви. А тепер мушу вибачитись.

Вона повернулася.

— Стривайте,— схопив я її за руку.— Я не хотів... Просто не сподівався вас тут побачити. Приємна несподіванка.

Її погляд трохи пом’якшився.

— Як просувається розслідування? — тихо запитала вона.

— Погано. Віце-король наказує мені повернутися до Калькутти, а магараджа не дозволяє опитати головного свідка.

— Чому?

— Бо вона жінка з королівського палацу, а я чоловік. Проблема в тому, що я переконаний, що вбивство Адгіра планувалось тут, у Самбалпурі.

Вона замислилася над моїми словами, і обличчя при цьому в неї було таке, ніби вона вагалася, чи варто мене жаліти, немов розслідування поховали разом із Адгіром.

— Може, я чимось допоможу? — запропонувала вона.

Я мало не розреготався.

— Як?

— Ви жінку допитати не можете, а я можу. І з магараджею я вже зустрічалася. Якщо запитання ставитиму я, він може по-іншому поглянути на ситуацію.

— Ви серйозно?

Відповіддю на запитання можна було вважати вираз її обличчя.

— Так вам потрібна моя допомога чи ні?

Десять хвилин по тому я вже сидів на задньому сидінні її автомобіля, який прямував до готелю «Бомон». Не Здавайся мусив повернутися до палацу разом із полковником і почати допитувати покоївок.

Виявилося, що ще до того, як я їй зателефонував, Енні вже надіслала телеграму королівській родині, в якій висловлювала свої співчуття. Вони, своєю чергою, запросили її на похорон Адгіра. І прибуття її до Самбалпура було ще пишнішим за моє, бо подорожувати королівським потягом — це одне, а от королівським літаком — геть зовсім інше. Літака прислав принц Пуніт, і вранці вона прилетіла з Калькутти.

Енні відкрила маленьку пудреницю з люстерком і припудрилася.

— Ну, Семе, що ви рознюхали?

— Зовсім мало.

Вона клацнула кришечкою.

— Годі вам! Якщо потрібна моя допомога, доведеться розповісти більше.

Я вирішив бути чесним. І не лише тому, що вона мене попросила, а тому, що десь у глибині душі мені кортіло поділитися з нею і вразити її. Хоча у моїх досягненнях і не було нічого особливо вражаючого.

— Хтось у палаці підкинув принцу принаймні три листи, попереджаючи, що життя його в небезпеці. Місцева влада заарештувала жінку, яка винна в цьому злочині не більше за вас.

— Маєте якісь версії?

— Гадав, що маю, але чоловік, із яким я мусив поговорити, зник, а його будинок має такий вигляд, ніби його відвідали двійко розлючених японських самураїв.

Вона задумалася.

— З ким мені потрібно поговорити?

— Тобто якщо магараджа дозволить?

— Нехай, капітане Віндгем, вас це не хвилює,— сказала вона.— До того ж дозвіл мені важко буде отримати, якщо ви не скажете, із ким я мушу поспілкуватися.

— Із принцесою Ґітанджалі,— повідомив я.— Удовою Адгіра.

Побілена будівля готелю «Бомон» була схожою скоріше на океанський лайнер, який раптом опинився на березі за сотню миль від моря. Я допоміг Енні вийти з автомобіля, ми увійшли у фойє. Кахлева підлога, порожні стіни, і в одному кутку стіл і стільці, які явно бачили кращі часи. На столі спав занедбаний кіт.

— Дякую за компанію, Семе,— сказала вона.— Я зустрінусь із магараджею увечері. Спробую з ним поговорити. Як із вами зв’язатися?

— Що?

— Де ви зупинилися?

— Якщо чесно,— відповів я,— не знаю. Краще передайте повідомлення через полковника Арору з палацу.

Ми попрощались, і я простежив за нею поглядом. Вона неквапливо піднялася сходами. Раптом мені сяйнула думка.

За конторкою