Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Бровко рушив за нею, але сил у пса було ще мало, і він відійшов убік, вибираючи місце з чистим снігом, та й приліг там. Згорнувшись калачиком і уткнувши носа в хвіст.

Побачивши господиню, корова ще раз докірливо мукнула, а потім сама встала так, щоб Марічці було зручніше прилаштуватися поряд. Незціджене молоко розпирало вим'я, скапуючи на підлогу, і завдавало болю. Корова навіть зітхнула полегшено, як людина, коли перші тугі струмені вдарили в дно дійника.

— Тихіше, тише, маленька… Зараз легше стане…

Марічка наче роздвоїлася, руки звично робили свою роботу, а думки молодиці були зайняті зовсім іншим. Ні, не турботами про те, як буде відновлювати будинок, що зараз робити з худобою, та й куди подітися — вона думала про Нестора. Адже сутеніє вже, а козака немає. Хоч би й з ним не трапилося чого лихого? Думка про те, що той міг просто спокусити її, взяти своє, натішиться досхочу і просто поїхати, Марічці навіть на гадку не спадала. Що серед чоловіків і такі трапляються, причому частіше, ніж хотілося б жіночому серцю, молодиця, звичайно ж знала. Але вона пам'ятала погляд Нестора, як він дивився на неї, як ніжно цілував, і знала: такий погляд, ці очі брехати не можуть. Та й не жартував він, коли заміж кликав. Що-що, а таке кожна жінка добре відчуває. Це не зірки з неба дістати чи сонце прихилити. Про таке просто так язиком не плещуть. Хоча, якщо чесно, яка різниця, що у нього в думках? Головне, що в неї, при одній лише згадці про молодого козака щемить серце, стають важчим груди і слабшають коліна.

— Куди ж ти зник, любий мій? — прошепотіла молодиця. — Хоча, що це я лихо накликаю? Чому зник? Мабуть, пан писар запізнився. Чи ще якісь справи затримали? А навіть якщо в Смілі заночує, то що з того? Він же не знає, яка зі мною напасть сталася. Інакше давно б примчав, сокіл ясний.

Закінчивши доїння, молодиця щедро задала худобі кормів і вийшла назовні.

Як і завжди, взимку сутеніло швидко. Тож, треба було вирішити, де влаштуватися на нічліг? Власне, це не було проблемою, переночувати у хліві можна. Тільки сіна свіжого принести та другий кожушок з погребу  взяти.

Але, ледь побачила потемнілі від кіптяви стіни хати, що підсліпувато дивилося на двір брудним, мов з більмом, вікном, Марічка відчула, як її охоплює несвідомий страх. Та що там страх — липкий, як патока, жах подих забиває. Так вона не боялася, навіть коли сиділа у льоху, а над головою палахкотів вогонь.

Ні. Ночувати вона тут не залишиться. Мало що... Раптом ті таті повернуться? Або інша яка напасть трапиться. Згадати хоча б упиря. Адже Нестор його тільки поранив. Ні! Вирішено, вона піде до батьків... І заночує в рідних, і дорога до міста одна — з Нестором не розминеться.

Марічка поставила майже повне відро перед псом.

— Ось тобі частування. Залишаєшся за господаря. Пильнуй. Завтра повернуся…

Бровко радісно заметеляв хвостом і гавкнув. Мовляв, не хвилюйся, хазяйко, я свою справу знаю. А за почастунок — дякую.

Змінивши домашні чобітки на тепліші, молодиця зодягла новий кожушок, пов'язала голову пуховою хусткою, натягнула рукавиці і, прихопивши для певності кочергу, вийшла з хати.

Широко відчинені ворота жалібно заскрипіли, проводжаючи її, ніби не вірили, що господиня ще повернеться, але Марічка навіть озиратися не стала, тільки перехрестилася. Не до забобонів зараз, і без них клопотів та тривог вистачає.