Читати книгу - "В’язень Неба"

промовив він. – Бебо розповів мені, що Вальс наказав більше не давати ув’язненому паперу й чорнила, і тоді Мартін став писати на звороті сторінок, які комендант жбурнув йому в обличчя. А що не мав чорнила, то використовував замість нього свою кров, ріжучи руки… Бебо намагався поговорити з ним, заспокоїти… Але Мартін уже не брав ані цигарок, ані грудок цукру, які раніше так любив… Він навіть не помічав присутності наглядача. Бебо гадає, що отримавши звістку про смерть Ізабелли, Мартін остаточно збожеволів і потрапив у пекло, яке створив у своїй уяві… Ночами він голосно кричав, і його зойки розносилися по всьому замку. Серед відвідувачів, арештантів і персоналу в’язниці пішов поголос. Вальс занепокоївся. Зрештою, він наказав двом своїм душогубам відвезти Мартіна вночі…

Фермін проковтнув клубок, що став йому в горлі.

– Куди?

– Бебо точно не знає. Судячи з того, що йому вдалося почути, він гадає, що письменника відвезли до закинутого будинку біля парку Ґуель… Під час громадянської війни там, схоже, убивали людей, а тіла закопували в саду… Повернувшись, конвоїри доповіли, що питання вирішено, але Бебо розповів мені, що того самого вечора чув, як вони перемовлялися між собою, і, схоже, з ними не все було гаразд. У тому будинку щось сталося. Начебто там був іще хтось.

– Хто?

Бріанс знизав плечима.

– Отже, Давид Мартін живий?

– Не знаю, Ферміне. Ніхто цього не знає.

12

Барселона, 1957 рік

Фермін розповідав кволим голосом, опустивши очі. Йому вочевидь нелегко було пригадувати ті часи. Геть виснажений, мій товариш ледве тримався на стільці. Я налив йому рештки вина в келих. Помітивши, що він витирає сльози руками, я простягнув йому серветку, але Фермін не взяв. Решта відвідувачів «Кан Льюїс» давно вже порозходилися по домівках, адже за моїми підрахунками було вже по півночі, але нас не схотіли турбувати й лишили самих у залі ресторану. Фермін знеможено поглядав на мене, наче розповідь про всі ці таємниці, які він стільки років тримав у собі, забрала в нього волю до життя.

– Ферміне…

– Я знаю, що ти хочеш запитати. Відповідь «ні».

– Ферміне, Давид Мартін – мій батько?

Товариш суворо глянув на мене.

– Твій батько – сеньйор Семпере, Даніелю. Ніколи в цьому не сумнівайся. Ніколи.

Я кивнув. Фермін, мовби приклеївшись до стільця, сидів із відсутнім поглядом, не дивлячись ні на що.

– А ти, Ферміне? Що сталося з тобою?

Товариш відповів не відразу, неначе кінець історії не мав жодного значення.

– Я повернувся на вулицю. Не міг лишатися з Бріансом. Не міг лишатися з Росіїто. Не міг лишатися ні з ким…

Фермін не доказав, і я завершив за нього.

– Ти повернувся на вулицю, безіменний жебрак, у якого не було нічого й нікого в цьому світі і якого всі вважали божевільним. Ти хотів померти, але тебе втримала твоя обіцянка…

– Я пообіцяв Мартінові, що подбаю про Ізабеллу та її сина… про тебе. Але я виявився боягузом. Я так довго переховувався, так довго боявся повернутися, що коли нарешті наважився приїхати, твоєї матері вже не було на світі…

– Ось чому я зустрів тебе тої ночі на Королівській площі! Це було не випадково! І довго ти стежив за мною?

– Місяці. Роки…

Я уявив собі, як Фермін наглядав за мною, коли я був іще хлопчиком, коли йшов до школи, коли бавився в парку Цитаделі, коли зупинявся зі своїм батьком перед вітриною, щоб помилуватися на ручку, яка належала – я був у цьому щиро переконаний – самому Віктору Гюго, коли сидів на Королівській площі, читав уголос для Клари й пестив її своїм поглядом, гадаючи, що мене ніхто не бачить. Жебрак, тінь, той, кого люди воліють не помічати, відвертаючи свої погляди. Фермін, мій захисник і мій друг.

– А чому ти раніше не розповів мені правди?

– Попервах я думав це зробити, але потім усвідомив, що це принесе більше шкоди, аніж користі. Минулого не змінити. Я вирішив приховати правду, бо прагнув, щоб ти мав таке життя, як твій батько, а не таке, як я.

Ми надовго замовкли, скоса позираючи один на одного й не знаючи, що казати.

– Де зараз Вальс? – нарешті запитав я.

– Навіть і думати не гадай, – різко відказав Фермін.

– Але де він? – повторив я запитання. – Якщо ти мені не скажеш, я однаково сам дізнаюся.

– І що зробиш? Прийдеш до нього додому, щоб убити?

– А чому б і ні?

Фермін гірко розсміявся.

– Тому що в тебе є дружина й син, тому що в тебе попереду все життя, тобі є кого любити і є люди, які люблять тебе. Тому що в тебе є все, Даніелю.

– Все, окрім матері.

– Помста не поверне тобі матір.

– Тобі легко казати, це ж не твою матір убили…

Фермін хотів було щось відповісти, але прикусив язика.

– Як ти гадаєш, чому батько ніколи не розповідав тобі про війну, Даніелю? Невже ти думаєш, що він не здогадується, що сталося?

– Якщо здогадується, то чому промовчав? Чому нічого не вдіяв?

– Заради тебе, Даніелю. Заради тебе. Твій батько зробив так, як зробили багато інших людей, яким довелося пережити ті часи. Вони проковтнули все й промовчали. Тому що іншого виходу не було. І не важливо, до яких таборів вони належали і прапорами якого кольору розмахували. Ти щодня зустрічаєш на вулиці таких людей і навіть не звертаєш на них уваги. Усі ці роки вони мовчки гниють ізсередини від болю, який точить їх, для того, щоб ти і такі, як ти, могли жити. Навіть не думай засуджувати свого батька. Ти не маєш на це права.

Я почувався так, наче найкращий друг ударив мене кулаком в обличчя.

– Не сердься на мене, Ферміне…

Товариш похитав головою.

– Я не серджуся.

– Я тільки намагаюся розібратися в цьому всьому. Можна одне запитання? Лише одне.

– Про Вальса? Ні.

– Лише одне запитання, Ферміне. Присягаюся. Якщо не захочеш, можеш на нього не відповідати.

Фермін неохоче кивнув.

– Цей Маурісіо Вальс – це той самий Вальс, про якого я думаю? – запитав я.

Товариш кивнув головою.

– Той самий. Той, що був міністром культури чотири чи п’ять років тому. Той, повідомлення про якого через день з’являлися в пресі. Великий Маурісіо Вальс. Письменник, видавець, мислитель і просвітлений спаситель національного інтелекту. Саме той Вальс, – підтвердив Фермін.

Аж тут я усвідомив, що десятки разів бачив у газетах портрет цього чоловіка, що чув це ім’я, воно траплялося мені на корінцях кількох книжок у нашій книгарні. Досі ім’я