Читати книгу - "В’язень Неба"

– Але… – почав я.

– Жодних «але». Ти поставив одне запитання, і я відповів на нього.

– Ферміне, ти не можеш лишити мене в такій непевності…

– Послухай мене уважно, Даніелю, – Фермін поглянув мені просто в очі, міцно стиснувши мій зап’ясток. – Я тобі присягаюся, що коли настане час, я сам допоможу тобі зустрітися з тим сучим сином, бодай навіть це було б останнє, що я зроблю в цьому житті. Тоді ми з ним поквитаємося. Але не зараз. І не таким чином.

Я поглянув на нього із сумнівом.

– Пообіцяй мені, що не встругнеш ніякої дурниці, Даніелю. Пообіцяй, що дочекаєшся слушного часу.

Я опустив очі.

– Ти не можеш просити мене про таке, Ферміне.

– Можу й мушу.

Зрештою я кивнув, і Фермін відпустив мою руку.

13

Я повернувся додому майже о другій ночі й уже збирався зайти в під’їзд, коли помітив світло у вікні книгарні – кволе сяйво, що пробивалося крізь завісу з підсобки. Я зайшов у будинок через вестибюль і побачив батька, що сидів за письмовим столом і курив цигарку – уперше на моїй пам’яті. Перед ним на столі лежав розпечатаний конверт, а поряд із конвертом розгорнутий лист. Я присунув стілець до столу й сів навпроти батька, що дивився на мене мовчки, непроникним поглядом.

– Добрі новини? – запитав я, показуючи на лист.

Батько простягнув його мені.

– Від твоєї тітки Лаури з Неаполя.

– А в мене є тітка в Неаполі?

– Сестра твоєї матері, вона виїхала до Італії разом із усією їхньою родиною того року, коли ти народився.

Я неуважно кивнув. Тітчин образ не зберігся в моїй пам’яті, а її ім’я десь загубилося серед імен тих незнайомців, які багато років тому були присутні на маминому похороні і яких я відтоді ніколи не бачив.

– Пише, що має доньку, яку звуть Софією і яка їде вчитися до Барселони, і питається, чи може ця Софія перебути якийсь час у нас.

– Уперше про неї чую, – промовив я.

– Я теж.

Думка про те, що батько підселить до себе в кімнату незнайому дівчину, видалася мені не надто ймовірною.

– І що ти збираєшся відповісти?

Батько байдуже стенув плечима.

– Не знаю. Але щось написати треба.

Майже хвилину ми сиділи мовчки, дивлячись один на одного й не наважуючись торкнутися теми, яка, на відміну від візиту італійської родички, справді непокоїла наші думки.

– Ти, напевно, був із Ферміном, – нарешті промовив батько.

Я кивнув.

– Ми ходили вечеряти до «Кан Льюїс». Фермін був такий голодний, що ледве не з’їв серветки. Я зустрів у ресторані професора Альбуркерке, що також там вечеряв, і сказав йому, щоб при нагоді зайшов до нас.

Звук власного голосу, що промовляв банальності, лунав у моїх вухах, немов обвинувачення. Батько пильно дивився на мене.

– Фермін розповів, що з ним коїться?

– Я гадаю, усе це від хвилювання через весілля й усі ті клопоти, яких він раніше уникав.

– І то все?

Будь-який досвідчений брехун скаже вам, що найкраща брехня – ця правда, із якої вилучено найголовніше.

– Ну гаразд, він розповів мені про своє минуле, про те, як сидів у в’язниці й усяке таке.

– Тоді Фермін, мабуть, згадував про такого собі адвоката Бріанса. Що ще він розповів тобі?

Мені не було відомо напевне, що знав чи підозрював батько, тож я вирішив ступати вкрай обережно.

– Розповів, що його тримали ув’язненим у замку Монтжуїк і що йому вдалося втекти звідти з допомогою чоловіка на ім’я Давид Мартін, із яким ти, схоже, був знайомий.

Батько довго не відповідав.

– Ніхто не наважувався сказати мені цього у вічі, але я знаю, що тоді дехто вважав, та й досі вважає, що твоя мати була закохана в Мартіна, – промовив він із такою сумовитою усмішкою, що я відразу зрозумів: батько й сам так вважає.

Декотрі люди мають звичку перебільшено всміхатися, коли їм хочеться ридати ридма. До таких людей належав і мій батько.

– Твоя мати була доброю жінкою і вірною дружиною. Мені б не хотілося, щоб на основі того, що розповів тобі Фермін, у тебе склалося про неї хибне враження. Фермін не знав її, а я знав.

– Фермін ні про що таке не розповідав, – злукавив я. – Він лише казав, що маму й Мартіна поєднувала дружба і що мама намагалася визволити його з в’язниці, найнявши цього адвоката, Бріанса.

– Гадаю, він розповів тобі також про того чоловіка, Вальса…

Я завагався. Батько помітив сум’яття в моїх очах і похитав головою.

– Твоя мати померла від холери, Даніелю. Я ніколи не розумів, навіщо Бріансові заманулося звинуватити того чоловіка, чиновника з манією величі, у злочині, не маючи жодних ані підстав, ані доказів.

Я нічого не відповів.

– Викинь цю думку зі своєї голови. Я хочу, щоб ти пообіцяв мені більше не думати про це.

Я далі мовчав, запитуючи себе, чи то батько справді такий наївний, яким видається, чи то біль утрати так засліпив його і змусив шукати рятунку в боягузтві, притаманному для тих, хто вижив. Але пригадавши Фермінові слова, я сказав собі, що ніхто, і я зокрема, не має права судити батька.

– Пообіцяй мені, що не втнеш ніякої дурниці й не кинешся шукати того чоловіка, – наполіг він.

Я невпевнено кивнув. Батько схопив мене за руку.

– Присягнися. Присягнися пам’яттю твоєї матері.

Болісний спазм скривив мені обличчя, і я усвідомив, що з усієї сили стискаю зуби, ледве не кришачи їх. Я відвернув погляд, але батько не відпускав руки. Я поглянув йому в очі, до останнього сподіваючись, що зможу збрехати.

– Присягаюся пам’яттю мами, що, доки ти живий, я нічого не робитиму.

– Я не такої обіцянки просив від тебе.

– Іншої я не можу дати.

Батько похилив голову на руки й глибоко зітхнув.

– Тої ночі, коли твоя мати померла там, нагорі…

– Я чудово пам’ятаю.

– Тобі було майже п’ять років. Тої ночі Ізабелла попросила мене ніколи не розповідати тобі, що сталося. Вона гадала, так буде краще.

Я вперше почув, як батько назвав маму на ім’я.

– Я знаю,