Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Потім прийшов ординарець і приніс пакет, у якому фельдкуратові повідомляли, що завтра при соборуванні в лазареті буде присутнє «Товариство шляхтянок для релігійного виховання вояків».

Це «Товариство» складалося з істеричних бабів і роздавало солдатам по лазаретах образочки святих і книжечки з оповіданням про католицького солдата, який вмирає за найяснішого цісаря. На обкладинках був кольоровий малюночок із зображенням недавнього побоїща: усюди валяються трупи людей і коней, розбиті вози з амуніцією і гармати з лафетами шкереберть. На обрії палає село, рветься шрапнель, а на передньому плані лежить, умираючи, вояк з відірваною ногою. Над ним схиляється янгол, що приніс йому вінок з написом на стрічці: «Ще сьогодні ти будеш зі мною в раю». І вмираючий щасливо всміхається, немовби йому принесли морозива.

Отто Кац перечитав зміст пакета, плюнув і подумав: «Ну й буде ж то знову завтра деньочок».

Фельдкурат знав цю «банду», як він називав «Товариство», ще з храму святого Ігнатія, де кілька років тому проповідував для військових. Тоді він багато душі вкладав у свої красномовні виступи, «Товариство шляхтянок» звичайно розсідалося за полковником. То були високі сухі жінки в чорних сукнях і з вервицями; дві з них якось після проповіді підступили до нього і добрих дві години торочили про релігійне виховання вояків, аж поки він зсатанів і сказав:

— Перепрошую, пані, але мене чекає пан капітан з партією «фербля».

— Отже, єлей ми вже придбали, — урочисто сказав Швейк, повернувшись від фірми «Поляк», — конопляна олія номер три, перший сорт, можемо тепер вимастити нею хоч цілий батальйон. Це солідна фірма. Продає також оліфу, лаки і пензлі. Нам ще потрібен дзвіночок.

— А навіщо ж він здався, Швейку?

— Треба, пане фельдкурат, по дорозі дзвонити, щоб, коли будемо йти з Господом Богом і тією конопляною олією номер три, люди перед нами шапки знімали. Це так завжди робиться, і вже багато людей, які до цієї церемонії зовсім не були причетні, сиділи в криміналах, бо шапок не поскидали. На Жижкові одного разу парафіяльний священик відлупцював сліпого, який теж при такій церемонії не зняв капелюха, а до того ж бідолаху ще й посадили, бо в суді йому довели, ніби він не глухонімий, а тільки сліпий, тож, значить, чув дзенькання дзвіночка і своєю поведінкою подавав поганий приклад, хоч це й було вночі. Це так, як на свято тіла Господнього. Іншого дня люди на нас навіть уваги б не звернули, а тепер будуть перед нами шапки знімати; отже, якщо, пане фельдкурат, не маєте нічого проти, я миттю принесу дзвіночок.

Діставши дозвіл, Швейк за півгодини приніс дзвіночок.

— Це з воріт заїзду «У Кржижків», — сказав він, — коштує мені п’ять хвилин страху, і до того ж довелося довго чекати, бо постійно швендяли люди.

— Я йду до кав’ярні, Швейку. Якщо хто прийде, хай зачекає.

Десь за годину з’явився сивий підстаркуватий добродій. Тримався він прямо і дивився суворо. Від усієї його постаті віяло злобою і рішучістю. Дивився так, немовби доля послала його знищити цілу нашу планету, щоб і слід її загубився у безконечному просторі. Панисько говорив грубим, сухим і суворим тоном:

— Він дома? Пішов, кажете, до якоїсь кав’ярні? Сказав зачекати? Добре. Чекатиму хоч до ранку. На кав’ярню гроші є, а борги платити нема чим. Священик! Тьфу, до біса! — І він плюнув у кухні на підлогу.

— Не напльовуйте нам тут, пане, — обізвався Швейк, дивлячись із цікавістю на незнайомця.

— А я от ще раз плюну, ось так, — вперто сказав суворий добродій, плюючи на підлогу вдруге. — Як йому не сором! Військовий священик. Ганьба!

— Якщо ви освічена людина, — застеріг його Швейк, — відучіться плювати в чужій квартирі. Чи, може, ви думаєте, що коли вибухла світова війна, то вам уже все дозволено? Поводьтеся пристойно, а не як якийсь голодранець. Ви повинні бути чемним, говорити ввічливо і не хуліганити, ви, пришелепуватий цивілюко!

Суворий відвідувач устав з крісла і, тремтячи від хвилювання, загорлав:

— Ви що собі дозволяєте? Ви смієте казати, що я невихована людина? То хто я по-вашому, хто? Кажіть!..

— Ви — старий засранець, от хто ви! — випалив Швейк, дивлячись йому в очі. — Плюєте на підлогу, так, наче ви в трамваї, поїзді або десь в ресторані. Я завжди дивувався, чому там усюди висять написи, що на підлогу плювати заборонено. А тепер бачу: це через вас. Вас, мабуть, уже всюди добре знають.

Суворий незнайомець аж в обличчі змінився, і на адресу Швейка й фельдкурата посипався град добірної лайки.

— Ви вже виговорилися? — спокійно запитав Швейк, коли пролунали останні образи: «Ви розбійники, ви обидва падлюки, — який пан, такий крам». — Може, ще щось маєте додати, поки не злетіли зі сходів?

Але суворий добродій так уже вичерпався, що на язик йому не спадала жодна соковита лайка. І він замовк. Швейк вирішив, що марно чекати якихось доповнень, а тому відчинив двері, поставив суворого пана обличчям до виходу... і такого удару не посоромився б навіть найкращий гравець футбольної команди міжнародного класу.

А за суворим паниськом покотився по сходах Швейків голос:

— Вдруге, коли виберетеся в гості до порядних людей, поводьтеся пристойно.

Суворий добродій, чекаючи на фельдкурата, довго ходив попід вікнами.

Швейк відчинив вікно і стежив за ним.

Нарешті гість дочекався фельдкурата, який привів його до кімнати й посадовив навпроти себе на стілець.

Швейк мовчки приніс плювальницю і поставив її перед гостем.

— А це, Швейку, нащо?

— Голошу слухняно, пане фельдкурат, що з оцим добродієм уже була тут невеличка неприємність через плювання на підлогу.

— Залиште нас, Швейку, ми щось маємо наодинці залагодити.

Швейк козирнув:

— Голошу слухняно, пане фельдкурат, я вас залишаю, — і пішов на кухню, а в кімнаті розпочалася дуже цікава розмова.

— Ви, якщо не помиляюся, прийшли за грішми по тому векселю? — спитав фельдкурат свого гостя.

— Так. І надіюся...

Фельдкурат зітхнув.

— Людина часто потрапляє в таку ситуацію, коли їй залишається тільки надія. Яке це чудесне слівце — «надійся». Це один з листочків трилисника, які підносять людину з життєвого хаосу вгору: віра, надія, любов.

— Я надіявся, пане фельдкурате, що сума...

— Звичайно, шановний пане, — перепинив його фельдкурат. — Можу вам ще раз повторити, що слово «надіятись» додає людині сили в її боротьбі з життям. І ви не втрачайте