Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"

„Мабуть, побоюється, що ми можемо відбити удар і спрямувати всю енерґію проти нього, — припустила Інна. — Тобто використаємо для контрнаступу його ж власні ресурси. Тим-то й небезпечний поєдинок голих сил. А цей чаклун, при всій своїй могутності, не дуже вправний і не зовсім впевнений у собі“.

„Ти так гадаєш?“

„Атож. Він діє надто прямолінійно і більше покладається на силу, аніж на майстерність. Узяти хоча б той бар’єр — скільки енерґії він витратив на його спорудження!…“

Леопольд добіг до дерева і спритно подряпався нагору. Я залишив кота під доглядом Інни, а сам став пильнувати околиці у сподіванні, що чаклун, зайнятий Леопольдом, викаже себе.

І таки виказав…

„Що він робить з котом?“ — запитав я в Інни.

„Намагається обплутати його якимись в’язкими маґічними тенетами. Він дуже обережний — певно, відчуває мою присутність“.

„Гаразд. А зараз трохи відкрийся, та лише трохи, і спробуй зруйнувати його чари. Завдай йому серію ударів, а я тим часом спробую якомога ближче підступитися до нього. Починаймо!“

Дочекавшись, коли чаклун зосередиться на відбиванні Інниних ударів, я простягнув до нього ментальний щуп і „краєм ока“ зазирнув у його розум. На свій подив, виявив, що наш супротивник — зовсім юний хлопець, років шістнадцяти, не більше. А понад усе мене вразила шалена, нелюдська злоба, що переповнювала його думки. Мені стало гидко…

„Інно! Негайно прикрийся і захисти кота. Зараз він атакує!…“

У кроні дерева, де ховався Леопольд, спалахнули сотні мікроскопічних блискавок. Інна оточила кота захисним коконом, при зіткненні з яким блискавки згасали й розсипалися на всі боки безліччю дрібних жаринок. Потім чаклун знову вдарив, і дерево миттю спалахнуло, мов велетенський смолоскип. Леопольд гепнувся додолу, та ні вогонь, ні падіння з тридцятиметрової висоти не завдало йому ані найменшої шкоди. За якусь хвилину він опинився на руках у Інни і збуджено переповідав усе, що сталося з ним на тому боці.

А я тим часом атакував нашого супротивника-чаклуна потужним ментальним ударом. Цим я розраховував спершу оглушити його, а потім, з допомогою Інни, остаточно вивести з ладу — інакше кажучи, убити.

Однак чаклун виявився міцним горішком. Рятуючи життя, він пожертвував частиною своєї маґічної сили, над якою я захопив контроль, і не став боротися за її повернення. Поки я переґруповувався для наступної атаки, він кинувся навтьоки, тягнучи за собою рештки обірваних та сплутаних ментальних ниток, а його надтріснутий стогін ще довго лунав у моїй голові.

Чаклун відступив за межі досяжності, а ми не могли кинути загорян, щоб переслідувати його. Розбійники й самі по собі, без будь-якої маґічної підтримки, становили серйозну загрозу.

Леопольд велемовно оповідав про підступні пастки, що чигали на нього по той бік дороги, і про те, як він подолав їх; але я безцеремонно перервав його:

— Скільки там розбійників?

— Багато, — відповів кіт. — Я нарахував двадцять три, а були ще й інші, що переходили дорогу он там, за пагорбом. Я не встиг полічити їх, бо дерево…

Я вже не слухав і повернувся до Штепана. Почувши від кота про чисельність супротивника і про його намір зайти до нас з тилу, барон ще дужче спохмурнів.

— Нас оточують, — сказав він. — Боюся, відступати пізно.

Я підбадьорливо всміхнувся:

— У цьому немає потреби, пане Сіміч. Розбійників зараз ніхто не прикриває, отож ми можемо застосувати проти них маґію. Хай ваші люди побережуть стріли, вони можуть знадобитися пізніше.

Штепан кивнув, погоджуючись з моїм планом дій, і наказав своїм підлеглим припинити стрілянину й поховатися за стовбурами дерев. Я обережно „прощупав“ ліс за дорогою і визначив розташування основної ґрупи розбійників. Присутності чаклуна не відчув. Очевидячки, він відступив далеко в лісові хащі й там зачаївся.

Інна страхувала мене про всяк випадок, а я використав ту енерґію, що відібрав у нашого супротивника, і спрямував на розбійників вогняний смерч. Тієї ж миті чаклун кинувся в контратаку, проте ми з Інною були насторожі і майже одночасно завдали йому два удари-нокаути, вщент зруйнувавши весь його захист. Рятуючи життя, наш супротивник знову поступився частиною своєї маґічної сили і дременув геть. На відміну від попереднього разу, це вже не був тактичний відступ — чаклун утікав світ за очі, залишивши своїх людей напризволяще.

А наступної секунди ліс, де ховалися розбійники, вибухнув, немовби нашпигований динамітом. Від оглушливого гуркоту нам позакладало вуха, по той бік дороги в небо шугнув стовп диму та вогню. Краєм ока я побачив, як обличчя Штепана видовжилося від подиву, а в його очах, разом з повагою, промайнув переляк.

„Тепер він ставитиметься до нас інакше“, — подумки сказав я Інні.

„Атож, — погодилась вона. — Ти явно переборщив“.

Спільними зусиллями ми загасили пожежу в лісі, після чого взялися до розбійників, що намагалися обійти нас з тилу. Цього разу ми не застосовували „важкої артилерії“, а вирішили обмежитися м’якшими засобами впливу: послали на них зо дві блискавки, які звалили на їхньому шляху дерево. Розбійники відразу зрозуміли натяк і, збагнувши, що події розвиваються не за сценарієм їхнього ватажка, розважливо чкурнули від гріха подалі.

Штепан та ще двоє його людей обережно перейшли дорогу і розвідали обстановку в районі згарища. Повернувшись, вони повідомили, що, крім обгорілих трупів, там більше нікого немає. Бій скінчився, ми перемогли; тепер настав час порахувати втрати й взятися до поранених.

Загорянин, якому стріла пробила плече, зламав наконечник і витяг її з рани. Перше ніж ми встигли втрутитися, його товариш розжарив лезо кинджала над нашвидкуруч розкладеним вогнищем і припік вхідний та вихідний отвори. Він уже збирався перев’язати плече, та Інна спинила його й наклала на рану знеболювальні та бактерицидні чари. Поранений зразу відчув полегкість.

А я тим часом оглянув Йожефа. Спливаючи кров’ю, він лежав на траві під високою сосною, з його грудей стирчало древко стріли, обламане сантиметрів за десять від рани.

— Стріла застрягла в легенях поряд із серцем, — тихо промовив Штепан. — Якщо ми спробуємо витягти її, він помре в муках. Я вже бачив такі рани і знаю, що Йожеф приречений. Краще дозволити йому спокійно померти, аніж завдавати зайвих страждань.

— Однак ми спробуємо, — сказала Інна, присівши навпочіпки поруч