Читати книгу - "Керрі"

23 : 22 27 ТРАВНЯ 70119Е АР

У Сью були тільки учнівські права, але вона взяла ключі від материної машини, що висіли на вішалці коло холодильника, й побігла в гараж. Годинник на кухні показував рівно 23 : 00.

За першою спробою вона залила свічки й примусила себе почекати, перш ніж пробувати знову. Цього разу двигун кашлянув і завівся, і машина з ревом вискочила з гаража, задерши крило на повороті. Вона розвернулась, і задні колеса відкинули назад гравій. Материн «плімут» моделі 77-го року вирулив на дорогу й завихляв задом, ледь не втрапивши на узбіччя, від чого їй стало млосно в животі. Тільки тут вона зрозуміла, що весь цей час із глибини її горла, наче звір із пастки, рвався стогін.

Вона не зупинилася під знаком «STOP», що позначав перетин траси 6 і Бек-Чемберлен-роуд. Пожежні сирени кричали в ніч десь на сході, де Чемберлен межував із Вестовером, і на півдні, позаду неї, де був Моттон.

Вона майже дісталася підніжжя пагорба, коли школа вибухнула.

Вона тупнула об гальма обома ногами, і її кинуло на кермо, як ганчір’яну ляльку. Шини провищали по асфальту. Вона насилу намацала ручку, відчинила двері й вискочила з машини, прикривши очі від сліпучого сяйва.

Згусток полум’я здійнявся в небо, тягнучи за собою ореол дрижачих сталевих листів даху, дерева й паперу. Запах був густий і маслянистий. Мейн-стріт освітило, наче фотоспалахом. У той страхітливий проміжок між секундами вона побачила, що все спортзальне крило школи Юена перетворилося на випотрошену й випалену руїну.

Ударна хвиля налетіла наступної миті й штовхнула її спиною на землю. Дорожнє сміття пролетіло повз неї раптовим потужним поривом, разом зі згустком теплого повітря, що невловимо нагадало їй про

(запах підземки)

подорож до Бостона минулого року. Шибки «Домашньої аптеки» й «Фруктової компанії Келлі» дзвінко розкришилися й посипалися всередину.

Вона впала на бік, а вогонь саме залив вулицю світлом пекельного полудня. Те, що сталося далі, минуло для неї у сповільненому записі, але її думки гнали вперед

(мертві вони всі мертві керрі можна й не вгадувати керрі)

зі своєю звичайною швидкістю. До місця події квапилися машини, люди бігли в халатах, нічних сорочках і піжамах. Вона побачила, як з будинку, в якому містилися чемберленський поліційний відділок і суд, вийшов якийсь чоловік. Рухався він повільно. Машини їхали повільно. Навіть люди, що бігли, пересувалися повільно.

Вона побачила, як чоловік на сходах поліційного відділка приклав долоню до рота й щось прокричав. Прокричав нечітко, поверх завивання сирен ратуші й пожежних машин, поверх ревіння вогняного чудовиська. Почулося щось схоже на:

— Агой! Пиріжи сци харкає!

Уся вулиця була мокра. На воді танцювало світло. Коло заправки «Амоко».

— …туди, там бенз…

А тоді світ вибухнув.

Зі свідчень Томаса К. Квілена, даних під присягою перед Комісією з розслідувань штату Мейн у зв’язку з подіями 27—28 травня в Чемберлені (подана нижче скорочена версія взята з книги «Чорний Випускний: звіт Комісії Вайт», Нью Йорк: Signet Books, 1980):

П: Містере Квілен, Ви живете в Чемберлені?

В: Так.

П: Назвіть свою адресу.

В: У мене кімната над більярдною. Я там працюю. Витираю підлогу, чищу столи пилососом, доглядаю ігрові машини — пінбольні автомати й усе таке.

П: Де Ви були ввечері двадцять сьомого травня о 22 : 30, містере Квілен?

В: Ну… правду кажучи, сидів у каталажці в поліційному відділку. Розумієте, мені платять у четвер. І я завжди святкую це й добряче налигуюся. Я йду до «Кавалера», п’ю «Шліц» і трохи граю в покер у задніх кімнатах. Але п’яним я стаю злий. У моїй голові тоді наче регбі якесь починається. Халепа, га? Якось я втулив одному хлопцеві стільцем по голові, і…

П: Чи Ви зазвичай ходите до поліційного відділка, коли відчуваєте, що у Вас наближається такий напад гніву?

В: Аякже. Шериф Отіс мені дружбан.

П: Ви говорите про шерифа Отіса Дойла з цього округу?

В: Ага. Він сказав, що я можу заходити, коли захочу, якщо відчую, що злішаю. У вечір перед випускним нас хлопців кілька грало в задній кімнаті в «Кавалері» у стад-покер, і мені чогось подумалося, що Швидкий Марсель Дюбай мухлює. Тверезим я б такого не помислив — француз і у власні карти не дивиться, бо думає, що то нечесно, — але мене розпалило. Я тоді вже бахнув кілька келихів пива, тож скинув карти й пішов до відділка. Там саме вахтував Плессі, він і закрив мене в камері. Цей Плессі — хороший хлопчина. Знався я колись із його матір’ю, але то було багато років тому.

П: Містере Квілен, чи не могли б Ви повернутися до подій вечора двадцять сьомого, 22 : 30?

В: А я хіба не про них?

П: Дуже сподіваюся. Продовжуйте.

В: Ну, Плессі замкнув мене десь о другій ночі в п’ятницю, і я зразу брикнув спати. Можна сказати, вирубився. Прокинувся десь о четвертій дня, випив три «алка-зельцери» і знову заснув. У мене такий хист — я сплю, доки похмілля не минеться. Шериф Отіс каже, що мені треба дізнатися, як воно в мене виходить, і запатентувати той спосіб. Каже, що я міг би врятувати світ від багато якого болю.

П: Без жодного сумніву, містере Квілен. То коли Ви прокинулися наступного разу?

В: Десь о десятій вечора в п’ятницю. Я добре зголоднів, тож вирішив піти до закусочної та вкинути чогось тримненького.

П: Вас лишили одного у відчиненій камері?

В: Аякже. Я пречудовий хлопець, коли тверезий. Знаєте, одного разу…

П: Просто розкажіть Комісії, що сталося після того, як Ви вийшли з камери.

В: Пожежна сирена завила, от що сталося. Налякала мене до ісусиків. Я не чув, щоб та сирена вила вночі, відтоді, як закінчилася В’єтнамська війна. То я побіг нагору, і, чорти його батька-матері, в кабінеті нікого не було. Тут я кажу собі, чорте грішний, ото вже Плессі за це перепаде. Там завжди має хтось вахтувати на випадок, якщо хтось подзвонить. Тож я підійшов до вікна й визирнув надвір.

П: З того вікна видно школу?

В: Аякже. Вона через дорогу стоїть, за півтора квартала. Коло неї бігали й кричали якісь люди. Отоді я й побачив Керрі Вайт.

П: А Ви бачили Керрі Вайт раніше?

В: Нє.

П: То як же Ви зрозуміли, що то вона?

В: Це важко