Читати книгу - "Майстер"

закохався в містечко. Після другої чи третьої розмови з містером Мільсоном, іще коли він знімав будинок на Поінт-Хілл, Генрі повідомив, що дуже хоче придбати будинок у цій місцевості, на околицях Рая чи навіть у самому містечку. Оскільки містер Мільсон любив поговорити, але нічого не розумів у літературних справах, ніколи не бував в Америці й не зустрічав інших американців, а Генрі зовсім не розумівся на ковальстві, вони обговорювали будинки — ті, що колись продавалися чи здавалися в оренду, ті, що було продано щойно чи знято з продажу, а також і ті, найбільш привабливі, що ніколи не продавались і не здавались на пам’яті коваля. Під час кожної зустрічі, щойно заходила мова про звичний предмет, містер Мільсон показував картку, на якій було записано лондонську адресу Генрі. Він запевняв, що не загубив її й не забув своєї обіцянки повідомити одразу ж, щойно з’явиться чудовий старий будинок, що відповідатиме потребам холостяка, та, на превеликий жаль, уся приваблива власність міцно тримається в руках господарів, які, мабуть, і в майбутньому не захочуть її позбутися.

Для Генрі ці розмови з містером Мільсоном були своєрідною грою, точнісінько як його розмови з рибалкою про море та фермером про врожай були лише даниною ввічливості та релаксацією, своєрідним способом занурення в Англію, коли вона входила в нього зі словами та фразами, зі зворотами мови, місцевим колоритом. Тому, отримавши в Лондоні листа, надписаного незнайомим почерком людини, не звиклої до писання, і навіть побачивши, що прізвище відправника було Мільсон, Генрі нічого не втямив. І тільки, коли прочитав удруге, він зрозумів, хто надіслав листа та про що в ньому йдеться. Це було, як удар під дих. Мільсон писав, що Лемб-Хаус у Раї звільнився, і його можна купити. Перше, що спало на думку, було, що він його втратить — цей будинок у тихому куточку на вершині брукованого пагорба, садову кімнату якого так любовно намалював Едвард Воррен, обійстя, на яке стільки разів ласо й мрійливо поглядав Генрі під час своїх численних прогулянок Раєм, цей будинок, що був одночасно скромним і величним, усамітненим і на видноті, в якому так довго із таким задоволенням жили люди, роблячи його теплим і гостинним. Генрі перевірив поштовий штемпель. Його цікавило, чи коваль усім, хто до нього заходить, про це розповів. Про цей будинок, із усіх інших, Генрі мріяв найдужче, саме його хотів мати найбільше. Хто б міг подумати, що він прийде до рук отак нереально просто. Можна було б надіслати телеграму, можна було б спробувати встигнути на найближчий потяг, але Генрі був упевнений у тому, що його втратить. Однак у думках не було міркувань про купівлю, оплакування втрати чи хвилювання, він переймався тільки тим, як швидше потрапити до Рая, щоб, зі свого боку, зробити все можливе для того, аби стати новим власником Лемб-Хауса.

Перед від’їздом він написав до Едварда Воррена з проханням якнайшвидше прибути до Рая й перевірити стан будинку, екстер’єр якого викликав у нього таке захоплення. Але чекати Воррена в Лондоні сил не було та й не працювалося, тож, сидячи в поїзді, Генрі подумки цікавився, чи всім довкола видно, наскільки спонтанною є його подорож, як він хвилюється і яке розчарування може на нього чекати попереду. Генрі розумів, що це — просто будинок, інші легко купують і продають нерухомість, без сентиментів переїжджаючи з усим своїм майном. Тільки тепер, наближаючись до Рая, він усвідомив, яке все це мало значення для нього. Так багато років Генрі не мав ні країни, ні родини, ні дому, що були б його власними, не беручи до уваги лондонської квартири, де він практично тільки працював. Генрі не мав прихистку й усі ці довгі роки поневірянь зробили його нервовим, виснаженим, боязким. Тепер йому здалося, що він дуже довго жив у всіх на очах, наче в будинку без фасаду, що захистив би його від жорстокостей світу. У Лемб-Хаусі він матиме красиві старі вікна, через які буде приємно дивитися на вулицю, але з вулиці до нього можна буде потрапити лише на запрошення.

Тепер йому схотілося бути господарем, запрошувати родичів і друзів на гостину. Генрі мріяв про те, як обставлятиме старий будинок меблями, обраними за його власним смаком, це додасть упевненості в завтрашньому дні.

Щойно він зайшов у будинок крізь вхідні двері, як відчув запах похмурого комфорту. Нижні кімнати виявилися маленькими й затишними, а верхні — статечними й повними світла. Частина дубових панелей була заклеєна сучасними шпалерами, та Генрі подумав, що це буде не важко виправити. Дві кімнати виходили вікнами у дбайливо доглянутий і вигадливо засаджений сад, який був, можливо, занадто великим для його скромних потреб. Гостьова кімната, в якій, він знав, колись мешкав Ґеорґ І, чудово підійде для родичів і друзів. Ходячи будинком, відчиняючи й зачиняючи двері, Генрі переважно мовчав, вважаючи, що варто йому виявити свій ентузіазм, як одразу ж з’явиться хтось, хто зголосився раніше за нього, і, ставши на порозі, вимагатиме, аби він забрався звідси.

І все ж таки, коли він із саду зайшов до садової кімнати, велике арочне вікно якої виходило на брукований схил пагорба й уявив, як улітку тут працюватиме, щодня купаючись у цьому повному повітря та потужного світла просторі, не стримав захопленого зітхання. Коли ж він вийшов із садової кімнати й зупинився перед стіною, що оточувала сад, то не зміг себе більше стримувати, дивлячись на вкриту давніми в’юнкими рослинами кладку, на стару шовковицю, що давала щедру тінь, і на потемнілу від часу й погоди цеглу. Обходити сад і будинок було, як заповнювати анкету — що далі він просувався, то впевненішим ставав у тому, що поставить у кінці свій підпис.

Власник, приємно здивований тим, хто буде його пожильцем і родом його діяльності, швидко погодився на двадцять один рік оренди й умови висунув прийнятні. Воррен оком професіонала оглянув будинок і зробив список змін, що їх можна зробити за зиму, аби помешкання вже навесні було готовим для вселення. Завдяки люб’язності містера МакАльпайна, Генрі написав листи кільком друзям і зовиці, в яких інформував їх про свій новий будинок. А відпустивши містера МакАльпайна, уже власною рукою вписав щорічну суму оренди — сімдесят фунтів.

ДИВНО, АЛЕ ПРОТЯГОМ кількох наступних місяців Генрі почувався, наче зопалу взяв участь у якійсь дуже ризикованій фінансовій спекуляції, унаслідок якої може втратити всі свої заощадження. Тепер йому доводилося багато чого залагоджувати: найняти обслугу, купити нові меблі та господарське начиння,