Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Він окинув поглядом голий ландшафт, і я усвідомив, що він чув, як я говорив сам до себе.

— Так, брате Едвігу. — Я підвівся на ноги, розуміючи, що, заляпаний грязюкою, не справляв враження поважної персони. — Я потрапив у невелику халепу. Ледь не впав у болото.

Він похитав головою.

— Вам не варто туди заходити, сер. Це дуже небезпечно.

— Це я бачу. Що ви тут робите, брате? Чи зараз немає справ у конторі?

— Я п-п-провідував з абатом хворого новіція. Хотів п-про-вітрити голову. Іноді я приходжу сюди погуляти.

Я допитливо глянув на нього. Мені було важко уявити собі, що такий, як він, бродитиме засніженими садами просто заради прогулянки.

— Мені подобається виходити сюди і д-дивитися на річку. Це з-заспокоює.

— Поки дивитеся під ноги?

— Е…так. Ч-чи можу вам допомогти, сер? Ви в-весь у болоті.

Я починав тремтіти.

— Я дам собі раду. Але так, треба повертатися.

Ми пройшли через ворота і побрели назад до монастиря. Я йшов так швидко, як міг, моя розмокла нога здавалася брилою льоду.

— Як почувається новіцій?

Він похитав головою.

— Здається, він о-одужує, проте з цією грудною лихоманкою важко сказати. Минулої зими я сам хворів; два тижні не міг потрапити до к-контори.

Він похитав головою.

— А що ви думаєте про ставлення пріора до Саймона Велплея?

Він знову похитав головою, нетерпляче.

— Це с-складно. Нам потрібна дисципліна.

— Але хіба не слід стримувати вітер для стриженої вівці?

— Л-людям потрібна визначеність, їм п-потрібно знати, що за кожну провину вони будуть п-покарані. — Він глянув на мене. — Ви так не д-думаєте, сер?

— Деяким людям наука важче дається. Мені сказали не заходити в те болото, та я пішов.

— Але це була помилка, сер, а не гріх. І якщо комусь важко вчитися, це, безумовно, дає ще більше підстав для суворого покарання. А той хлопець слабкий, він будь-коли міг би підхопити лихоманку.

Його тон був рішучим. Я здивовано підвів брови.

— Здається, ви бачите світ чорно-білим, брате.

Він мав спантеличений вигляд.

— Звичайно, сер. Чорне і біле. Гріх і чеснота. Бог і Диявол. Правила встановлені, і ми маємо їх дотримуватися.

— Тепер правила встановлює король, а не Папа.

Він серйозно глянув на мене.

— Так, сер, і ми маємо їх дотримуватися.

Я подумав, що, згідно з доносом брата Ательстана, брат Едвіг та інші говорили не зовсім те саме.

— Як я розумію, брате скарбнику, вас тут не було в ніч убивства комісара Синґлтона?

— Т-так. У нас є кілька маєтків у В-Вінчелсі. Я не був задоволений рахунками стюарда, тому з’їздив туди на вибіркову перевірку. Мене не було три ночі.

— І що ви з’ясували?

— Я думав, що він нас о-обманює. Але проблема була лише в помилках. Усе-таки я його звільнив. Якщо люди не можуть вести належний облік, вони мені не годяться.

— Ви самі їздили?

— Я взяв одного зі своїх помічників, старого брата Вільяма, якого ви бачили в конторі. — Він уважно глянув на мене. — І тієї ночі, коли вбили комісара С-Синґлтона, перебував у будинку стюарда. Г-Господи, упокой його душу, — додав він побожно.

— Бачу, у вас багато обов’язків, — сказав я. — Але принаймні маєте помічників. Старий чоловік і хлопчина.

Він кинув на мене гострий погляд.

— Так, із хлопцем більше проблем, ніж він того вартий.

— Справді?

— Голова не для цифр, а-анітрохи. Я н-наказав йому знайти книги, які ви просили, незабаром м-мають бути у вас.

Він ледь не послизнувся, і я підхопив його за руку.

— Дякую, сер. Діво Маріє, який сніг!

Решту шляху він зосередився на тому, куди ступати, і ми більше не говорили, доки не дійшли до монастирського двору. Ми розійшлися на подвір’ї; брат Едвіг повернувся до своєї контори, а я — до лазарету. Я мусив перекусити. Подумав про скарбника; самовпевнений чинуша, одержимий своїми фінансовими обов’язками, мабуть, на шкоду всьому іншому. Але й відданий монастирю. Чи був би він готовий схвалювати нечесність заради його захисту, а чи це означатиме перетин межі між білим і чорним? Цей чоловік не викликав симпатії, але, як я сказав Марку напередодні ввечері, це не робило його вбивцею, так само як приязнь, яку я відчував до брата Ґабріеля, не робила його невинним. Я зітхнув. Важко бути об’єктивним із цими людьми.

Я відчинив двері лазарету; в безлюдному передпокої було тихо. Хворий старець спокійно лежав у ліжку, сліпий монах спав у своєму кріслі, а ліжко товстого монаха було порожнє; можливо, брат Ґай переконав його, що пора забиратися. У каміні привітно потріскував вогонь, і на хвилю я підійшов погрітися.

Дивлячись, як пара піднімається з мокрих штанин, я почув шум десь ізсередини; збентежені, перервані крики й плач, брязкіт розбитого посуду. Звуки ставали ближчими. Я здивовано дивився, як двері до лазаретних кімнат розчинилися навстіж і в передпокій ввалився клубок сплутаних фігур: Еліс, Марк, брат Ґай, а в центрі — худа постать у білій нічній сорочці, яка, поки я дивився, відкинула всіх інших і пошкандибала геть. Я впізнав Саймона Велплея, але тепер він був зовсім не схожий на того напівмертвого привида, якого бачив минулої ночі. Обличчя його було багряним, очі — широко розплющені й витріщені, а в кутику рота зібралася піна. Здавалося, що він намагався говорити, проте міг тільки хапати ротом повітря і тужитись.

— Божа кров, що відбувається? — гукнув я до Марка.

— Він зовсім збожеволів, сер!

— Розійдіться! Ловіть його! — крикнув брат Ґай.

Насуплений, він кивнув Еліс, яка відійшла вбік, розкинувши руки. Марк і брат Ґай наслідували її приклад, і вони оточили новіція, який зупинився, дико роззираючись. Сліпий монах прокинувся, сів і тривожно крутив головою, роззявивши рота.

— Що трапилося? — спитав він тремтячим голосом. — Брате Ґаю?

Потім сталася жахлива річ. Мені здалося, що Велплей помітив мене і відразу ж вигнув тулуб уперед, імітуючи мою викривлену ходу. Ба більше, він витягнув руки й почав махати ними туди-сюди, немовби насмішкувато махаючи пальцями. У мене така манера, коли я схвильований, — так мені сказали ті, хто спостерігав за мною в суді. Але звідки Велплей міг про це знати? Я знову повернувся в ті шкільні часи, про які останнім часом роздумував, коли жорстокі діти копіювали мої рухи, і, зізнаюся, що, коли дивився, як новіцій хитається, згинаючись і жестикулюючи, у мене волосся стало дибом.

Крик Марка привів мене до тями.

— Поможіть нам! Ловіть його, сер, заради Бога, бо він утече!

Моє серце калатало, я теж розставив руки і підійшов до новіція. Наближаючись, подивився йому в очі, і стало страшно: зіниці вдвічі збільшені, дико