Читати книгу - "Червоний РубІн , Arachne "

Щоночі, коли лікарня поринала в тишу, він сидів поруч із нею і будував у голові цей момент. Він уявив, як ніжно візьме її руку, подивиться в її очі і скаже їй все, що так довго приховував. "Я повинен був тебе захистити, але я підвів тебе. Вибач мені, Міа. Я люблю тебе, і ніколи більше не дозволю тобі постраждати."

Крістіан знав, що цей момент буде для нього найважливішим у житті. Він був готовий чекати скільки завгодно, аби побачити її посмішку і почути її голос. І коли цей момент настане, він не прогавить шанс сказати їй все, що накопичилося в його серці.

Коли Міа нарешті прийшла до тями, палата була освітлена м'яким ранковим світлом. Її повіки важко піднялися, і перше, що вона побачила, - біла стеля лікарняної кімнати. Її тіло здавалося їй чужим, кожен м'яз хворів, і навіть простий рух викликав дискомфорт. Вона спробувала згадати, де вона і що сталося, але думки плуталися, мов у тумані.

Крістіан сидів поруч, його очі одразу ж наповнилися хвилюванням і полегшенням, коли він помітив, що вона прийшла до тями. Він напружився, готовий кинутися до неї, але завмер на місці, не знаючи, як розпочати розмову. Страх скував його, і всі ті слова, що він репетирував у своїй голові, раптом опинилися в горлі. Він хотів сказати їй так багато, але зрозумів, що не може знайти потрібні слова.

- Міа, - сказав він тихо, його голос тремтів від переповнювали його емоцій.

Вона поволі повернула голову до нього, і їхні погляди зустрілися. В її очах промайнуло замішання, але потім вона впізнала його, і на її обличчі з'явилася слабка посмішка. Крістіан відчув, як у нього стислося серце. Ця усмішка була для нього як ковток повітря після довгого занурення під воду.

— Ти тут, — прошепотіла вона, її голос був слабкий і хрипкий.

— Звичайно, я тут, — відповів Крістіан, ледве стримуючи сльози. — Я був із тобою весь цей час.

Він хотів сказати більше, зізнатися у своїх почуттях, але страх знову охопив його. Він боявся, що його визнання зараз, у цей уразливий момент, може збентежити її і навіть злякати. Він дивився на неї, на її бліде обличчя і відчував, як втрачає рішучість. У голові звучав внутрішній голос: "Не зараз, не в такий момент."

— Як ти почуваєшся? — нарешті спитав він, сподіваючись відвернути її від його нерішучості.

Міа спробувала підвестися, але тіло не слухалося її, і вона знову опустилася на подушку, морщачись від болю. Крістіан подався вперед, готовий допомогти, але Міа похитала головою.

— Болить… все болить, — зізналася вона. — Але я жива і це головне.

Крістіан кивнув, намагаючись не показати, як його турбують її слова. Він розумів, що вона ледве вціліла, і ця думка жахала його. Але він не міг показати їй свою слабкість, не зараз.

- Ти одужаєш, Міа, - сказав він, і сам здивувався твердості свого голосу. — Все буде гаразд. Ми знайшли тебе і тепер ти в безпеці.

Вона знову посміхнулася, але цього разу її посмішка була сумною, ніби вона знала, що попереду ще довгий шлях відновлення. Крістіан стиснув її руку у своїх долонях, намагаючись передати їй усю свою підтримку та ніжність.

— Дякую, що знайшов мене, Крістіане, — тихо промовила Міа, її голос був просякнутий щирою подякою.

Ці слова торкнулися його до глибини душі, але він так і не зміг вимовити слова у відповідь, які так довго носив у своєму серці. Він лише мовчки сидів поруч, не відпускаючи її руки, і думав про те, як змарнував момент, знову не сказавши їй головне.