Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

— Ми з тобою дуже схожі, — промовив юнак.

Але навіть якщо мантикора розуміла його, їй було байдуже. Вона зжерла і його також, а краще сказати — те, що залишалося від нього. Потім вона покинула мовчазний табір і його поодинокі кістки, що виблискувати на сонці, і попрямувала геть у пустелю в пошуках іншої здобичі, бо все ще була голодна.

Розділ чотирнадцятий. Процедура

Сем забрав мене в п’ятницю вдень. Коли я приїхала до житлового комлпексу Гораціо, уся територія була заповнена працівниками «Звіринця» та їхніми сім’ями. У їдальні саме обідали, проте я не була голодна.

Я зустріла Ейву в холі головного будинку.

Кількома швидкими рухами погортавши планшет, вона знайшла мені місце для ночівлі й направила в один із бараків біля підніжжя пагорба.

— Завтра о восьмій ранку, — сказала вона. — У цей час вони почнуть підготовку.

Я поглянула в коридор, чи нема там Гораціо.

— Ти позначена в його календарі, — сповістила Ейва, не піднімаючи очей, — після процедури.

— Маржан, — пролунав голос у мене за спиною, досить близько, щоб змусити мене підстрибнути.

Ерза. Вона з’явилася нізвідки, настільки тихо, що я навіть не чула, як вона наблизилася.

Вона привела мене в конференц-залу з вікном, що виходило на розлоге містечко «Звіринця».

— Я відкопала дещо про Ітаку, — сказала вона. — Це те, на що нам варто звернути увагу.

Вона відкрила свій портфель і передала мені папку.

— Це зняв охоронець парку, — сказала вона, — неподалік від Ітаки.

— Що це?

— Це, — вона зробила паузу, — зграя койотів. — Я відкрила папку. Там було декілька фотографій усередині. — За офіційними джерелами, це робота або ведмедя грізлі, або людини. Але грізлі не водяться там.

— Коли були зроблені ці знімки? — запитала я.

— У червні, — відповіла вона.

Незадовго до моєї поїздки з батьком. Ця поїздка, ймовірно, мала бути для мене сюрпризом — факт, яким я не хотіла ділитися з Ерзою.

— Вважаєте, що є ще одна мантикора на волі? — запи­тала я.

— Вона б не залишила стільки всього після себе, — відповіла вона. — Найімовірніше, це не вона. Але про всяк випадок ми стежитимемо за нею. Є ще дещо. — Вона забрала фотографії назад і передала мені іншу папку. — Ім’я Венс Коґланд тобі про щось говорить?

— Ні, — відповіла я й відкрила папку.

Голомозе, сердите обличчя дивилося на мене на тлі стіни з бежевої цегли. Під маленькими злими очицями татуювання. І глузлива посмішечка на губах.

— Вважай, що тобі пощастило, — сказала Ерза. — Він був гнилою людиною. Наркотики, крадіжки, побої. Що цікаво, жодного разу не був засуджений. Він був мертвий уже багато років. Його знайшли в підсобці ломбарду в Лаббоці, штат Техас, де він ховав украдені речі. Він був… Ну, як би ти не називала те, що сталося з твоїм батьком, саме це трапилось і з ним.

— Гадаєте, він якось пов’язаний із моїм батьком?

— Можливо.

— Тож хто убив цього Коґланда?

— Коґланд був покидьком без сім’ї. — Ерза сухо всміхнулася. — Не надто багато стимулів для серйозного розслідування. Я не знаю, хто вбив його. Але я хотіла б знати. Тому якщо колись перед тобою зрине його ім’я, або якщо знайдеш якийсь зв’язок із Лабокком, ми повинні це обговорити.

Я не могла позбутися відчуття, що Ерза досі оцінює мене, аналізує кожне моє слово.

— Я… гм, добре. Я дам вам знати.

— І щодо Ітаки, — сказала вона. На мить здалося, що вона може бачити в моїх очах спальню, прострочені авіа­квитки, заховані під моїм ліжком: — Чи є щось інше, що ти дізналася про Ітаку?

Вона усміхнулася холодною, безжальною усмішкою. Усмішка звіра під час полювання. Потім так само швидко ця усмішка зникла з її обличчя, і вона підвелася, щоби піти.

— Сподіваюся, що завтра все мине добре, — сказала вона, а після паузи додала: — А якщо ні, то сподіваюся, вона буде єдиною жертвою.

Ніч опустилася на землю, коли я спускалася до житлових кварталів. Тьмяні ліхтарі підсвічували доріжки, що перетинали територію. Люди, яких я зустріла по дорозі, вітали мене легкими усмішками. Я намагалася усміхатись у відповідь, але на душі було важко.

У бараці привітна, пишна жіночка провела мене до звичайної, прибраної спальні на другому поверсі. Вона пояснила, що Гораціо хотів, аби всі почувалися тут як удома. Коли ми зайшли до кімнати, вона дала мені ключ.

— Ви гостя Гораціо, чи не так? — запитала вона.

— Так, — відповіла я.

Вона усміхнулася, її очі блищали від нетерплячого захвату:

— Він показував їх вам?

— Їх?

Вона кинула погляд на підлогу:

— Там внизу?

— О, — промовила я. — Ага, так. А нам дозволено?..

— Розмовляти про них? — запитала вона. — Ні. Але я завжди можу розказати. Завжди можна розпізнати тих, хто бачив їх. Що ви думаєте про це?

— Я не впевнена, — відповіла я. — Я не знаю, що думати.

— Мене вже тричі запрошували поглянути на них. Це ніколи не перестане вражати.

Вона трохи напиндючилася від гордощів.

— Що ви… — Я не знала, що запитати. — Що ви думаєте про них?

— Я думаю, що вони, звісно, є найбільшою окрасою нашого світу, — відповіла вона так, наче не існувало ніякої іншої можливої відповіді. — Вони — зерно майбутнього, чи я не права? — Вона засміялася, і той добрий, легкий смішок зачервонив її щоки. — Мої улюблениці — феї. Ви знали, що вони співають ночами одна одній? Це правда. Іноді якщо дуже добре прислухатися, то навіть звідси можна почути їхній спів.

Її очі були спрямовані кудись убік, ніби вона чула їх чи намагалася почути. За мить вона знову поглянула на мене, привітно й ввічливо усміхнулась і сказала:

— Що ж, бажаю вам гарної ночі.

Двері обережно зачинилися за нею, і я зосталася наодинці. Тиша була різкою і глибокою.

Наступного дня ми збиралися прибрати кігті мантикори. Мій живіт скрутило від самої думки, що щось може піти не так. Я почувалася, наче втратила контроль над чимось важливим, наче мені