Читати книгу - "Симпатик"

Розділ 8

«Ми — володарі дня, однак ЧАРЛІ — володар ночі. Ніколи про це не забувай». Саме ці слова білявий двадцятиоднорічний сержант ДЖЕЙ БЕЛЛАМІ чує у свій перший день у спекотних тропіках В’єтнаму від свого нового командира, капітана ВІЛЛА ШЕЙМУСА. Шеймус пройшов бойове хрещення у крові товаришів на пляжах Нормандії, мало не загинув в атаці хвилі китайців у Кореї, тоді втягнув себе до підвищення на шківі, политому «Джеком Деніелзом». Він знає, що не підніметься вище, — не з його бронксівськими манерами і цими великими, вузлуватими пучками, на які не налізе жодна пара оксамитових рукавичок. «Це політична війна, — каже він своєму новому помічникові, слова лунають з-за завіси диму від його кубинської сигари. — Та я знаю лише, що ця війна вбивча». Його завдання: врятувати безгріховних монтаньярів буколічного селища високо над кордоном з диким Лаосом. Їм загрожує в’єтконгівець, і не абиякий в’єтконгівець. Це найгірший з найгірших — Кінг-Конг. Кінг-Конг помре за свою країну, що більше, ніж можна сказати про більшість американців. Важливіше те, що Кінг-Конг за свою країну вбиватиме, і ні від чого він так не облизується, як від залізного запаху крові білої людини. Кінг-Конг розсадив у густих джунглях навколо селища партизанів-ветеранів, зміцнених битвами чоловіків (і жінок), які вбивали французів від гір до Вулиці Без Радості[48]. Однак це не все. Кінг-Конг увів у селище своїх прихильників і підривників, їхні дружні обличчя маскували холодний розрахунок. Їм протистоять Народні сили селища, купка обірваних фермерів і підлітків, в’єтнамські ополченці, треновані десятком «зелених беретів» спецзагону армії США. «Цього достатньо», — думає сержант Белламі, сидячи опівночі на самоті на своїй сторожовій вежі. Він вилетів з Гарварду і втік далеко від свого дому в Сент-Луїсі, від татка-мільйонера та загорнутої в хутро матусі. «Цього достатньо, цих разюче прекрасних джунглів і цих скромних, простих людей. Саме тут я, Джей Белламі, організую свою першу, а може, й останню оборону — в СЕЛИЩІ».

Принаймні в мене саме таке враження склалося від сценарію, надісланого мені асистенткою режисера в товстому конверті з обгорткового паперу, на якому моє ім’я було написане з помилкою, однак красивим почерком. То була перша ознака проблем. Друга — те, що ця асистентка, Вайолет, навіть не потурбувалася сказати мені «добридень» чи «бувайте», коли дзвонила, щоб дізнатися, куди мені надіслати конверта й коли улаштувати зустріч з режисером у його домі на Голлівудських пагорбах. Коли Вайолет відчинила мені двері, відразу повела далі, в тому ж бентежному стилі спілкування.

— Рада бачити, що ви змогли, чимало про вас чула, чудові нотатки щодо сценарію.

Саме так вона і говорила, переполовинюючи займенники та крапки, наче не вважала за потрібне марнувати на мене пунктуацію та граматику. Тоді, не удостоївши мене прямого погляду, схилила голову в жесті поблажливості та зневаги, даючи мені знак заходити.

Можливо, така уривчастість була лише частиною її натури, бо ж вона в усьому, від чіткої, рівної зачіски до рівних, чистих нігтів і рівних, зручних туфель-човників, скидалася на найгірший тип бюрократа — перспективного. Але, може, це я досі був морально збитий з пантелику після смерті огрядного майора і появи його відрубаної голови на весільному бенкеті. Емоційний осад того вечора був подібний на краплину миш’яку, що впала в тихі води моєї душі: від її смаку нічого не змінилося, однак тепер усе було забруднене. Цілком можливо, що саме тому, коли я ступив через поріг до мармурового фойє, то відразу запідозрив, що така поведінка спричинена моєю расою. Дивлячись на мене, вона мусила бачити мою жовтизну, мої трохи вужчі очі й тінь, яку кидала на мене репутація східних геніталій — тих начебто крихітних органів, які на багатьох стінах громадських вбиралень ганьбили малограмотні. Я міг бути тільки напівазійцем, однак коли в Америці йдеться про расу, то це все або нічого. Ти або білий, або ні. Смішно, що я ніколи не почувався неповноцінним через свою расу в далекі студентські роки. Я був чужоземцем за означенням, тому до мене ставились, як до гостя. Але тепер, хоч я і був американцем з усіма картками — водійськими правами, карткою соціального страхування та дозволом на постійне проживання, — Вайолет усе одно бачила в мені чужинця, і ця помилка проколола гладеньку шкіру моєї впевненості в собі. Чи це просто моя параноя, ця всеамериканська риса? Може, Вайолет узагалі не розрізняє кольорів, з власної волі не бачить різниці між білим і будь-яким іншим кольором — єдина немічність, від якої американець не відмовиться. Однак поки вона вела мене сполірованою бамбуковою підлогою, тримаючись якомога далі від темної покоївки, що пилотягом чистила турецький килим, я зрозумів, що цього просто не може бути. Бездоганність моєї англійської значення не мала. Навіть якби вона мене чула, все одно дивилася б крізь мене або ж бачила б замість мене когось іншого, когось з випалених на її сітківці образів кастратів, яких Голлівуд вигадав, щоб вони посіли місця справжніх чоловіків Азії. Я маю на увазі персонажів мультиків на ім’я Фу Манчу[49], Чарлі Чан[50], Син номер один[51], Гоп Сінг[52] — Гоп Сінг! — і того зубатого японця в окулярах, якого не так зіграв, як перекривляв Міккі Руні в «Сніданку в Тіффані». Його гра була така образлива, що навіть применшила моє захоплення Одрі Гепберн, бо ж я сприйняв, що вона приховано підтримувала це паскудство.

До того моменту, коли я сів навпроти режисера в його офісі, я вже був охоплений спогадами про всі ті попередні рани, хоча й не показував цього. З одного боку, я мав зустріч з відомим Автором, тоді як сам був лише одним з безнадійно закоханих у кіно фанатів, які проводили суботні дні в кіноматографічному блаженстві денних сеансів, і кліпаючи виходив з них, злегка шокований, на денне світло, яскраве, наче флуоресцентні лампи залу для пологів. З другого — я був спантеличений сценарієм, який мав за найразючіший спецефект не підривання різних штук і не розчленування різних тіл, а розповідь історії про нашу країну так, що жоден з моїх земляків не мав жодної