Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

— Шорти як шорти, — відповіла я. — Ми працювали під прикриттям, але нам не дуже пощастило. А ти, бачу, заклопотаний! Як твої успіхи?

— Ну, дещо нарешті є, — відказав Джордж. — Тепліше! В теплі й може ховатись розгадка. Тільки не в сонячному — від нього плазма стискається. Вчора я поставив цю склянку з черепом у духовку, і невдовзі привид чудово проявився. Плазма почала ворушитись на ста п’ятдесяти градусах — магічне число! І обличчя з’явилось — і, можливо, навіть заговорило, даю вам слово честі! Тільки я нічого не зміг розчути — для цього потрібна ти, Люсі. Та наскільки я зміг прочитати по його вустах, словниковий запас у нього непоганий! Порівняно з попередніми спробами це — велетенський стрибок! Який я молодець! — він переможно вмостився на стільці.

Мене аж обдало гнівом. Ці нескінченні експерименти вже просто-таки набридли. Адже нещодавно череп розмовляв зі мною за звичайнісінької кімнатної температури!

Локвуд пильно подивився на Джорджа. Я відчула, що в кімнаті запахло сваркою, і втрутилась:

— Ми вранці знайшли склянку в духовці. Це трохи здивувало нас... Я мала на увазі, як твої успіхи зі справою Бікерстафа?

— Не хвилюйся! Тут у мене теж є новини, — Джордж захрумтів скоринкою. — До речі, а чи бувають більші духовки? Склянка увесь час застрягає. Добре, що це привид, а якби це була, скажімо, різдвяна печеня?

— Еге ж, — холодно підтакнула я. — Що б тоді було? — і заходилася класти в чашки пакуночки з чаєм.

— Це справжній прорив! — захоплено провадив Джордж. — Тільки подумайте: ми могли б розмовляти з мерцями, коли нам треба! Джоплін казав, що це давня мрія всіх учених. А якщо для цього достатньо однієї-двох великих духовок...

Локвуд зненацька підскочив до нього й крикнув:

— Замовкнеш ти нарешті зі своїм дурним черепом?! Не про череп зараз треба думати, Джордже! Хіба нам за нього платять? Ні! Хіба він загрожує всьому Лондону? Ні! Хіба ми за це змагаємось із командою Квіла Кіпса, щоб уникнути прилюдної ганьби? Ні, аж ніяк! А ти марнуєш час на всі ці склянки й духовки! Ми з Люсі сьогодні ризикували своїм життям, а тобі й діла до цього немає! — він тяжко перевів подих: Джордж дивився на нього, наче загіпнотизований. — Усе, чого я хочу від тебе, — зосередься, будь ласка, на роботі!.. Гаразд? Що ти скажеш?

Джордж поправив на носі окуляри:

— Пробач, ти не міг би повторити все це ще раз? Через ці шорти я щось нічого не второпав.

Чайник гучно свиснув, заглушуючи коротку Локвудову відповідь. Я хутенько налила три чашки окропу, гримотячи ложечкою, й стукнула дверцятами холодильника, щоб хоч чимось перервати мовчанку. Атмосфера на кухні досі була напружена. Отож я, мов похмура офіціантка, подала хлопцям чай і пішла нагору перевдягатись.

* * *

Мені так само слід було поміркувати. День випав непростий, і пригода з Вінкменом вразила мене дужче, ніж я зізналась Локвудові. Лагідний дотик рук цього чоловіка і прихована жорстокість у його рухах... Моє туристичне вбрання зненацька стало ненависне мені. У своїй спальні на горищі я швидко перевдяглась у своє щоденне вбрання — темний топ, спідницю та леґінси й чоботи. Убрання агента, яке ні з чим не сплутаєш. Дрібниця, звичайно, але на душі мені стало краще. Я підійшла до вікна й подивилась на мовчазну Портленд-Роу, що поволі потопала в сутінках.

Неспокійно на серці було не тільки мені. Локвуд раніше теж ніколи так не гнівався. Намір будь-що обігнати Кіпса з дзеркалом міцно засів у його голові.

А може, не тільки це? Може, його хвилювало й щось інше? Скажімо, череп. Череп із його лиховісним шепотом...

Ідучи вниз, я зупинилась на другому поверсі. По стінах висіли полінезійські пастки на привидів та амулети. Я була тут сама-одна. Я навіть чула знизу, з кухні, голоси Локвуда й Джорджа...

Переді мною були ті самі двері. Двері, які ніхто ніколи не відчиняв.

«У цьому домі є речі, страшніші за мене...»

Я підійшла навшпиньки до дверей і міцно притулилася до них вухом. Напружила свої внутрішні почуття — й слухала, слухала...

Ні. Там не було нічого. Хіба що я справді відчиню двері — й зазирну... Вони ж незамкнені. Що тут може статися?

А може, краще довіритись власному розумові й забути брехливі, облесні слова підступного привида в склянці? Так, мені хотілось хоч трохи більше дізнатись про Локвудове минуле, але ж для цього існували й інші способи. Фло згадувала його колишнього наставника — з ним урешті нібито сталося щось прикре. Можна, за Джорджевим прикладом, посидіти деньок в архіві...

Хлопці досі сиділи за столом, з чашками в руках. Поки я ходила нагору, тут щось відбулося, бо зараз у центрі стола стояв таріль із свіжими бутербродами з шинкою, а довкола — мисочки з помідорами-чері, корнішонами й салатом. А ще — чипси. Виходить, усе гаразд! Я сіла, й ми почали їсти.

— Тепер усе гаразд? — поцікавилась я.

— Я попросив у нього вибачення, — буркнув Локвуд.

— Він намалював оту пропалу річ із домовини Бікерстафа, — пояснив Джордж. — Ту саму, яку ми бачили на фотографії. Що скажеш?

Я поглянула на «скатертину мислення». Малюнок був досить невправний — навіть для Локвуда: три-чотири паралельні лінії з гострими кінцями.

— Ніби набір олівців, — припустила я.

— Вони більші за олівці,— зауважив Локвуд. — Схожі радше на хмиз. Або на триногу від фотоапарата... пам’ятаєш, як фотографи з «Таймса» робили знімки могили пані Баррет? — Він куснув бутерброд. — От тільки куди вони поділись, невідомо... Гаразд, повернімось до нагальніших справ. Я коротко переказав Джорджеві наші останні пригоди. І вони його не потішили.

Джордж кивнув:

— Авжеж! Повірити не можу, що ви отак просто поперлись до Вінкмена! Навіщо було так ризикувати, якщо цей Вінкмен така страшна людина?!

— Ми прийняли рішення поспіхом, — відповів з повним ротом Локвуд. — Спіймали облизня, але так уже й буде. Часом, Джордже, треба ловити момент. Не можна марнувати життя за склянками й паперами. Ой, тільки не сердься на мене знову! Це просто порада!

— Я теж, до речі, на передовій, — буркнув у відповідь Джордж. — Хто першим зіткнувся тієї ночі з цим клятим дзеркалом? Я й