Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

Надворі вже смеркло. Локвуд підвівся і опустив кухонні штори. Потім увімкнув ще одну лампу й знов умостився на стільці.

— Джордж має рацію. Поки ти, Люсі, була нагорі, я телефонував Барнсові. Кіпсові страшенно не щастить. Він анітрохи не просунувся вперед — ні з Джеком Карвером, ні з дзеркалом. У камерах ДЕПРІК повно лондонських торговців артефактами, але Карвера серед них немає. Де його шукати, вони не знають. Мені здалося, що Барнс навіть трохи розгублений. Я сказав йому, що ми потихеньку просуваємось.

— Ти розповів йому про Вінкмена? — запитала я.

— Ні. Я не хочу давати Кіпсові жодної підказки. Це наша головна надія на успіх. Фло може будь-якої хвилини повідомити нас про таємний аукціон.

— Чому ти досі ховав від нас цю Костомаху-Фло? — спитав Джордж. — Це корисний помічник. А що вона за людина?

— Мила, ніжна й лагідна, — обізвалась я. — Слово честі! Тобі підходить якнайкраще. Ви неодмінно заприятелювали б.

— Та невже? — Джордж поправив окуляри. — Справді? Чудово!

— Годі вже, Джордже, — втрутився Локвуд. — Краще розкажи нам про Бікерстафа й дзеркало.

Джордж упорядкував свої папери і акуратно склав їх біля тареля з залишком бутербродів. Де й поділось його роздратування, тепер він був у звичному діловому настрої.

— Гаразд, — відповів він. — Як я й сподівався, Національний Архів не підвів мене. Розпочав я з «Гемпстед Ґазетт» — із отієї статті про щурів, яку показував нам Альберт Джоплін. Я легко знайшов її й скопіював. Найголовніше ви пам’ятаєте. Наш Едмунд Бікерстаф працював у неврологічній лікарні на Гемпстедському пустищі. Репутацію мав погану, хоч подробиці вкрай непевні. Однієї ночі він влаштував у себе вечірку для друзів — тоді й знайшли його тіло, майже цілком з’їдене щурами... Пхе-е-е! Навіть думати про це не хочеться, особливо коли смакуєш цими помідорами! Проте ходімо далі.

— А там не було сказано, що його могли застрелити? — поцікавилась я, пригадавши тіло в залізній домовині, в лобі якого красувалася кругла діра. — Що спочатку він був застрелений, а вже потім з’їдений щурами?

— Ані слова. Хоча цілком можливо, що в газеті дещо приховали. Навмисне пропустили або не подали окремі моменти.

Локвуд кивнув:

— Гаразд. Годі вже про тих щурів! Що сказано в інших газетах?

— На жаль, не дуже багато. Гадаєш, ці щури заповнили всі перші шпальти? Ні, цей випадок вирішили потихеньку зам’яти. Щоправда, кілька згадок і подробиць я все-таки розшукав. В одній статті йдеться, що цей Бікерстаф мав бридку звичку гуляти вночі кладовищами.

— Що тут поганого? — я захрумтіла огірком. — Ми робимо те саме.

— Ну, ми ж не ліземо додому поночі з напханою торбою через плече. І не розкопуємо могили лопатою. Одна газета пише, що він часом брав із собою хлопця-служника, і той тягав за господарем у лантусі щось важке.

— Дивно, що ніхто не заарештував його, — зауважила я. — Адже свідків не бракувало...

— У нього, напевно, були впливові друзі, — провадив Джордж. — Я ще повернуся до цього. Зо два роки дім Бікерстафа порожнював, але потім — як писала та ж сама «Гемпстед Ґазетт», — хтось вирішив купити його, зазирнув туди й побачив у вітальні потаємний льох. І що ж він знайшов у тому льосі?— Джордж реготнув і значуще помовчав. — Нізащо не здогадаєтесь!

— Труп? — припустила я.

— Кістки? — Локвуд узяв собі ще чипсів.

— Так, — засмутився Джордж. — Коли ж це я встиг підказати вам?.. Так, там були заховані різноманітні рештки мертвих тіл. Деякі з них, до речі, — досить старі. Це підтвердило, що наш любий лікар уже давно розкопував могили, проте навіщо — так і залишилось нез’ясованим.

— І все це — без гучних заголовків?— здивувався Локвуд. — Щось мені це видається дивним.

— А друзі Бікерстафа? — насупившись, запитала я. — Джоплін казав, що їх там була ціла банда!

Джордж кивнув:

— Так, і тут я дещо відшукав. Одна газета назвала імена його можливих спільників — людей, що могли побувати на тій останній його вечірці. Молоді аристократи, на ім’я... — він погортав свої папери, — леді Мері Дьюлак і високоповажний Саймон Вілберфорс. Обоє — багаті й захоплені дивними ідеями. До того ж... — Джорджеві очі зблиснули. — З інших джерел я дізнався, що Бікерстаф був не єдиним, хто зник у 1877 році. Дьюлак і Вілберфорс також пропали тоді невідомо куди.

— І їх так само більше ніхто не бачив? — перепитала я.

— Саме так. Принаймні Вілберфорса, — Джордж усміхнувся. — Звичайно ж, проводилися розсліди, було обіцяно винагороду, влаштовано дискусію в парламенті, але ніхто відверто не пов’язував їхнього зникнення з Бікерстафом. Радше за все, це теж тихенько зам’яли. Щоправда, років через десять Мері Дьюлак несподівано з’явилась... — Він знову пошукав серед паперів на столі. — Де ж це воно? Нібито було тут... Ось, знайшов! Зараз прочитаю вам. Це «Дейлі Телеграф», літо 1886 року, майже через дев’ять років після історії з Бікерстафом.

ЗАТРИМАННЯ БОЖЕВІЛЬНОЇ

Так звану «дикунку з лісу Чертсі», божевільну жінку, чиє шалене виття лякало людей по сусідству кілька останніх тижнів, нарешті затримала поліція. На допиті в мерії хвора стверджувала, що її звуть Мері або Мей Дьюлак і вона вже багато років живе по-звірячому Її маячня, скуйовджене волосся й огидний зовнішній вигляд дуже стурбували присутню публіку, тож затриману негайно відвезли до психіатричної лікарні в Чертсі.

Коли Джордж скінчив читати, запала тиша.

— Чи я один так вважаю, — заговорив нарешті Локвуд, — що з усіма, хто мав справу з Бікерстафом, коїлись прикрі речі?

— Сподіваюсь, що нас це не зачепить, — підхопила я.

— Я не знаю, що потім сталося з Дьюлак, — провадив Джордж. — Я хочу поїхати до Чертсі й переглянути тамтешній архів. Психіатричну лікарню закрили 1904 року. Є відомості, що з її бібліотеки було вилучено й передано до архіву