Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

спідниць майоріли перед очима. Босі п’яти, ратиці, кістяні ступні підіймали з

підлоги пил. Темп пісні зростав. Закутані щодуху били в долоні, задаючи ритм.

Хлопчика притиснули до стіни. Талавір побачив, як той нервово затамував подих.

— Може, договоримо надворі?

Йому й самому забракло повітря.

Від єдиного проходу їх відділяли десятки тіл. Талавір відгорнув килим

позаду себе, намацав цупку тканину й спитав у хлопця, перекрикуючи гамір:

— Є чим розрізати?

Бекир порився в кишенях і витяг складаного ножа. Кількома сильними

ударами Талавір розпоров стіну. Вони вивалилися на повітря. Нічого солодшого

Талавір не відчував із часів польоту на Птероксі.

— Ти як?

— Нормально, — сказав Бекир. — А от у вас якийсь нездоровий вигляд. —

Бекир витягнув із кишені маленьку пляшку та простягнув Повноважному.

Талавір жадібно накинувся на воду.

— Ви раніше не жили в Дешті, — мовив Бекир, ховаючи пляшку. — Чужої

води можна пити не більше, ніж чотири ковтки.

— Як сторони світу?

— У Дешті напрямок не має значення. Азіз-баба каже, що чотири ковтки

символізують чотири перші промені, які випустив Бог Спалахів, щоб зруйнувати

цей світ.

— Не сумніваюся, що ти його найкращий учень. І, мабуть, усе про всіх

знаєш?Бекирстенув плечиманазнакзгоди.

— І, мабуть, ви ходили подивитися на тіло Рябова, коли того знайшли

після бурі?

— Усі ходили. — Бекир глибше втягнув голову в плечі.

Талавір зрозумів, що той недоговорює. «Захищає Азіза-бабу? Чи Ма?» —

наздогнала підступна думка.

— У вас тут дивні порядки, — усміхнувся Талавір. — Багато чого мені

незрозуміло. Кажуть, до будинку Сєрова не можна заходити. Це правда?

— Там джадал.

— А ще Гєра, його дружина, яка звідти не виходить, і мертва дочка, яку

бей носить на спині. Але її бачимо лише ми з тобою.

— Ви справді її бачите? — Бекир уважніше подивився на Повноважного.

— Як тебе зараз.

Риси хлопчика пом’якшали. Він усе ще не довіряв Талавіру, але зізнання

про мертву дочку подіяло, як ярлик. Хлопчик ним зацікавився.

— Гєрина дружина не виходить, бо страшенно змінена. Вона сидить на

другому поверсі й цілими днями витріщається у вікно. Тітка Валька казала, що

вона так робила й до Спалахів. Наче дивилася в телевізор. — Хлопець старанно, по буквах вимовив останнє слово. Талавір уже і сам не пам’ятав, що воно було, але здогадувався, що йшлося про річ до

Спалахів.

— А ти колись бачив цього джадала?

Хлопець наморщив лоба.

— Ви справді можете врятувати Чорну Корову?

«Так», — уже приготувався сказати Талавір, коли земля задрижала.

Звідкілясь долинули крики. І перш ніж Талавір зорієнтувався, звідки йшов звук, ґрунт під ногами розірвало. Його відкинуло на купу каміння. Між ним із

Бекиром пройшла тріщина. Перша думка Талавіра була про демоницю з Кара-Меркит. Невже по нього вона пролізла в Ак-Шеїх? Із розлому з тріскотом почала

вилазити довга тонка істота, схожа на змію. Гладке тіло вкривали блискучі шипи.

«Змія» на мить завмерла, наче роздумуючи, кого обрати жертвою, а потім

розвернулася до Талавіра, немов точно зрозуміла, по кого прийшла.

— Це Дерево Болю! Воно збожеволіло! — закричав Бекир. Талавір ледь

устиг ухилитися від нападу. Намацав у купі камінь і пожбурив у паросток, а

потім іще один. Паросток навіть не зауважив. Як сліпий ракоскорп, він раз у раз

стрибав на Талавіра, який щодуху відбивався.

— Спробувало моєї крові, а тепер хочеш іще? — рана від проколу шипом

Дерева Болю пекла вогнем.

Крики посилилися. Стало світліше. Тріщина пройшла по центру юрти й, вочевидь, зачепила вогнище. Вхідне запинало вже горіло. З нього вивалювалися

люди. За деякими тягнулося полум’я.

— Кинь мені вогонь! Кинь що-небудь, що горить! — закричав Талавір

Бекиру. Хлопець зреагував швидко. Вихопив якусь палицю й пожбурив Талавіру.

Світло на мить вихопило тріщину. У ній, наче в зміїному кублі, роїлися інші

пагони. Ще малі, але вже готові вистрибнути назовні. Це було коріння Дерева

Болю.— Треба кидати вогонь у провалля! — Талавір знайшов місце, де тріщина

була найвужчою. Він орудував палаючою палицею, як булавою. Поцілив у

найвищий пагін і перестрибнув на інший бік. Бекир як заведений кидав у яму все, що горіло. Коріння тривожно сіпалося, нагадуючи водорості на дні моря. Суєр

блищав у світлі полум’я. Руки хлопчика були попечені, обличчя вкривала

кіптява, але очі горіли завзяттям. Бекир радісно помахав, демонструючи, як йому

вдається боротися з нападником. І це була помилка. Найдовший пагін якийсь час

підбирався землею й вигодив момент, щоб атакувати. Корінь обвив ноги

хлопчика й потягнув до провалля. Бекир устиг схопитися за кілок, до якого

кріпилися мотузки, що додатково тримали юрту. Талавір витяг ще один кілок і

кинувся до пагона. Він бив і бив, але корінь міцно тримав хлопчика. Поряд

промайнула волохата голова Ніязі. Він обхопив Бекира, допомагаючи триматися.

За ним стала дівчинка.

— Візьміть! — закричала Чорна Корова й подала Талавіру великого

зігнутого півмісяцем ножа.

Одним ударом Талавір перерубав корінь. З обрубка полилася темна густа

рідина. Штанина на нозі хлопчика була роздерта. Шкіру заливала кров. Чорна

Корова та Ніязі відтягли його подалі від вогню і тріщини. Їх оточили закутані й

кудись повели. За спиною Талавіра затріщало. Бік юрти почав завалюватися.

Опорні жердини захиталися.

— Там дочки Тітки Вальки! — схлипнула одна із закутаних.

Біля юрти стояла відьма. Вона скидалася на величезну глиняну статую. В

очах застиг жах, а обидва роти роззявилися. З нижнього виповз довгий синій

язик. Вона дивилася на вхід і не могла зрушити з місця.

Над головою Талавіра просвистів джгут і боляче