Читати книгу - "Втікач із Бригідок"

— Мені це не подобається, пане Кошовий, — зачастив Йозеф, цмокаючи при цьому губами. — Навіть дуже. Щось мені підказує, ми тут зайві.

— То йдіть, — кинув через плече Клим.

— Куди?

— Женіть через поле. Бігом, поки не почалося.

— Та що має початися?

Аж тепер Кошовий розвернувся до Шацького всім корпусом.

— Або тікайте, або не каркайте під руку, — сказав навмисне грубо, не думаючи, образив друга чи ні.

— Зрозумійте правильно, пане Кошовий, — вів своє Йозеф. — Здається, ми з вами влізли не в свою справу.

— Коли ми з вами востаннє влазили в свою, можете згадати? — буркнув Клим.

Після того повернувся до автівки, втративши до скиглень та страхів Шацького інтерес, хоч усередині цілком поділяв його побоювання. Ні для кого не було секретом, що жандарми з початком війни взяли на себе роботу військової поліції та надійшли в розпорядження контррозвідки. Тож їхня поява на полігоні, який давно не був військовою частиною і в цей момент лише став тимчасовою базою українських стрільців, справді не обіцяла нічого хорошого.

Тим часом «протос» зупинився. Офіцер, судячи з усього — старший команди, підвівся, обсмикнув шинель і вийшов з машини. Двоє озброєних манліхерами жандармів, один із них — молодий опецькуватий унтер, інший — старший, худий вояк із прямим гострим носом й обвітреним лицем та щіточкою вусів, лишилися сидіти. Водій у чорній шкірянці та шоломі, який щільно облягав голову, підняв на лоба квадратні окуляри й завмер за кермом.

Осінній день враз задзвенів напругою.

Від неї, здалося Климові, почало гуснути повітря.

— Що тут відбувається? — запитав офіцер, і його ледь хрипатий голос чомусь нагадав каркання крука.

— Мені так само хочеться це знати, — голосно відповів Арсенич. — Ми розміщені тут з особистого дозволу військового коменданта. Просто зараз збираємося, на виконання відповідного розпорядження, повертатися маршем на Розділ, до місця розташування полку.

— Хто з вас старшина Арсенич? — каркнув офіцер.

— Я.

— Ви поїдете з нами. Маю наказ затримати вас і доставити до комендатури.

Кошовий не стримався — здригнувся. Поруч тихенько зойкнув Шацький. Арсенич далі зберігав спокій.

— З ким маю честь?

— Поручник Гастлер, — жандарм кинув два пальці до кашкета. — Інші питання потім. Підготуйтеся для подальшої розмови, у вас буде час подумати в машині.

— Якщо я з вами поїду, пане поручнику.

Сіпнулося віко.

Клим визнав Йозефову правоту. Тут закручувалося найгірше з того, що могло початися, коли військова поліція має намір арештувати бойового старшину в присутності його озброєних побратимів.

Знайшовши поглядом стрільця, за чиїм паском стирчав його револьвер, Кошовий закусив губу.

Повітря довкола наелектризувалося, мов перед грозою. Бог його знає, чим загрожує встрявання в конфлікт особисто йому. Не кажучи вже про Шацького, котрий, поклавши руку на серце, тут особа взагалі випадкова. І в разі чого Климові доведеться відповідати перед Естер та дітьми. Так чи інакше, він зробив крок убік, заступаючи дантиста, але той миттю вигулькнув з-за його спини: природна цікавість долала такий самий природний страх.

— Ви зобов’язані поїхати, пане Арсенич, — відчеканив Гастлер. — Інакше ваша поведінка визначається, як порушення військової дисципліни та й загалом статуту австрійської армії. Виглядає, ви, стрільці, починаєте забувати, що не є окремими підрозділами, а підпорядковані Генеральному штабу. Або виконуєте накази, які не обговорюються, або наслідки вам не сподобаються.

— Мені не подобаються ваші дії, — відчеканив старшина. — Чому я маю боятися наслідків? Невже це страшніше, ніж з боєм прориватися з російського оточення, втрачаючи побратимів на очах? Коли ви востаннє були на фронті, пане поручнику?

— У мене свій фронт.

— Тут, — Арсенич обвів рукою полігон і стрільців, котрі стояли півколом. — Ми визнаємо, що українські добровольці входять до австрійського війська. Та ви доводите, що армія воює не з москалями, а сама з собою. Бо ви, пане Гастлер, приїхали арештувати старшину саме австрійської армії. Хай на мені інша форма і служу я в окремому підрозділі, добровольчому курені. Нас мало посилали на смерть? Ми мало крові пролили на фронті?

— Мені відомі ваші бойові заслуги, — говорячи так, поручник ледь скривився, швидко опанувавши себе. — Не варто ними прикриватися зараз. Вони будуть враховані, якщо отримані про вас відомості не знайдуть підтвердження. Й не допоможуть, якщо все виявиться правдою. Кінець кінцем, про арешт ніхто не обмовився. Вам, Арсенич, навіть не наказують здати зброю.

— То накажіть.

На цих словах чотар та інші стрільці, котрі стояли між старшиною та машиною, мов по команді скинули гвинтівки з плечей, поки направивши дула в землю.

— Ви поводитеся неправильно, — мовив Гастлер. — Припиніть водевіль, давайте вирішимо все мирно. Інші можуть і повинні вирушати назад, до місця дислокації. Якщо ситуація проясниться, ви теж матимете змогу повернутися.

— Я не почув, у чому мене звинувачують.

— Я не маю повноважень говорити про такі речі тут, при всіх.

— Вам доведеться сказати, пане поручнику. Інакше доведеться їхати геть. У кращому разі.

— Отак? — у голосі Гастлера дзенькнув подив. — Ви мені погрожуєте? Офіцерові, який виконує службові обов’язки? Під час війни?

— Лише попереджаю. У мене десятки свідків того, що не було жодної погрози.

Климове віко сіпалося вже без упину. Шацький міцно стиснув його правий лікоть.

— Гаразд, — протягнув поручник. — У кращому разі мені доведеться їхати звідси, як розумію, без вас. Цікаво, що на мене чекає в гіршому разі.

— Накажу заарештувати всіх, а потім доповім своєму командуванню. Нехай далі вирішують усе на вищих, ніж у нас із вами, рівнях.

— Для вас, старшино, вищим рівнем тут і тепер є лише я. Востаннє пропоную припинити гарикатися й сісти в машину. Накажіть вашій варті відійти та взяти зброю на ремінь.

— Виконуйте, — сказав Арсенич.

Чотар зрозумів, до кого звертаються. Та послухав не відразу, витримав гонор, аж потім почепив пас на плече. Вояки зробили так само, але лишилися стояти на місці.

— Досить! — вигукнув Гастлер, якому урвався терпець. — Ким ви себе тут уявляєте! За кого ви маєте всіх нас! Ваші полки ліквідують, варто лиш захотіти! А привід ви даєте міцний, залізний! Напрошуєтесь давно, не лише ви осібно — всі! Розформують, розпустять, і то лиш початок! Дуже пощастить, якщо частину ваших добровольців не арештують і не відправлять у табори, як військових злочинців! Ви цього хочете, Арсенич? Обіцяю — ви це матимете! Марш у машину!

Під