Читати книгу - "Втікач із Бригідок"

— Йой, — вичавив Шацький.

Арсенич розстебнув кобуру, вийняв револьвер.

— Отепер, пане поручнику, я виконаю наказ тільки свого командування. До того часу забирайтеся звідси й доповідайте, що хочете й кому слід.

— У такому разі я вас арештую! — поручник теж озброївся, кивнув підлеглим. — Взяти! Забрати в нього зброю! Наказую скласти її всім!

Унтер і худий жандарм спритно висипали з автівки, стали по обидва боки Гастлера, взяли манліхери напереваги.

Клацнули затвори.

Не тільки їхні — січові стрільці взялися до зброї вже без наказу. Вони наїжачилися десятком гвинтівок, і чисельна перевага була за ними. У Кошового не лишилося сумніву: ще трохи — й стрілятимуть, покладуть кривдників на місці без жалю, бо накручені його погрозами до краю, до межі.

І потім…

— СТІЙТЕ!

Цієї миті ним керували не розум, не внутрішній голос, не емоції — вперед штовхали інстинкти.

Коли бути точним — один, єдиний.

Збереження.

Якщо допустити стрілянину тут і тепер, навіть врятувавшись зараз, ані він, ані Шацький не вбережуться від тюрми потім.

— НАЗАД! ПОДУРІЛИ!

Посунувши Шацького плечем, Клим широкими кроками пішов уперед, зупинившись між жандармами і стрільцями.

Не бачачи перед собою нікого й нічого, не розрізняючи жодних облич, він розставив руки, немов це могло захистити противників один від одного й зупинити бійню.

— ТИХО! ПРИПИНІТЬ!

Вигук поручника пролунав, наче з туману:

— Що таке? Хто? Якого дідька! Геть!

Клим дихав уривчасто, тяжко, на повні груди, вдихаючи через відкритий рот.

— ЗУПИНІТЬСЯ!

Поруч зачувся рух. Кліпнувши й зиркнувши в той бік, Кошовий побачив біля себе Шацького. Миттю вловив тваринний, непереборний жах, який охопив немолодого дантиста. І все одно, тремтячи, Йозеф теж розкинув руки й завмер.

Знову запала лунка тиша.

Її порушив трохи істеричний регіт — скалив зуби поручник.

— Отакі захисники у вас, Арсенич. Нові добровольці? Чи рекрути?

Відповіді не почув, та поки говорив, опустив зброю.

Сприйнявши це як загальний наказ, інші зробили те саме.

— Що тут таке? Що за явлення? — поцікавився Гастлер уже спокійніше, хоч напевне раніше відзначив двох цивільних, котрі трималися окремо.

— Моє прізвище Кошовий, — назвався Клим. — Я адвокат… тобто… був адвокатом стрільця, у похованні якого вчора взяли участь старшина Арсенич та інші підпорядковані йому стрільці. Маю до нього приватну розмову і скористався нагодою, застав його тут. Ось це, — кивок на дантиста, — пан Йозеф…

— Поки вистачить, — зупинив його поручник. — Вам теж доведеться давати пояснення, пане Кошовий, чому ви втрутилися й перешкоджаєте роботі військової поліції.

Віко поволі перестало смикатися.

— Я поясню, — Клим говорив уже спокійніше, дихання ставало рівним, світ довкола знову набув чітких рис, і він сфокусувався на Гастлері. — Звичайно, поясню усно й письмово, та за потреби багато разів повторю, як щойно не допустив кривавої сутички. Чим напевне зберіг ваше життя, пане поручнику. А також життя ваших підлеглих, включно з водієм «протоса». Ви чудово знали, до кого їдете й кого мали намір арештувати.

— Затримати. Коли ви вже назвалися правником, мусите знати різницю.

— Так. А ви мали б зрозуміти, що отак просто, без пояснень, вояк, котрий проливав на фронті кров, затримати себе не дасть. Стрільці накручені останніми подіями, все кипить, є серйозна небезпека вибуху. У вас повинні бути вагомі аргументи затримати старшину.

Говорячи так, Кошовий поволі опустив руки. Тепер поводився, наче в поліцейській дирекції, коли треба було докладати зусиль, витягаючи клієнта на волю. Шацький тим часом відступив чимдалі від ймовірної лінії вогню, примостившись поруч із Арсеничем, котрий стежив за тим, що відбувається, з подивом та цікавістю.

— Йому б усе сказали на місці, — правив своє поручник.

— Бачите, як повернулося? Для загального спокою просив би вас, пане Гастлере, пояснити при всіх, тут і тепер, причину арешту старшини.

— Затримання, — вкотре нагадав той.

— Гаразд. Усе одно — поясніть. Доведеться.

– І Арсенич поїде з нами? Ви гарантуєте?

— Я не вирішую за нього. Я тут узагалі ні за кого нічого не вирішую, бо наскрізь цивільний. Та щось підказує: сталося непорозуміння. Або гірше — помилка.

Поручник знову обсмикнув шинель.

— Добре, ваша взяла. Та перед всіма доповідати не збираюся. Відійдемо, поговоримо. А пан Арсенич нехай розжене своїх захисників.

— Слово невірне, пане Гастлере. Ніхто нікого розганяти не буде.

— Усім розійтися, — гучно мовив Арсенич. — Готуйтеся до шикування й виходу.

Січовики не надто охоче, проте — розійшлися, не маючи звички оскаржувати наказів. Жандарми товклися біля машини. Поручник кивком закликав Клима та Арсенича, вони наблизилися й перемістилися трохи далі. Шацький, не знаючи, куди йому йти, лишився на місці, піднявши комір пальта й ставши до вітру спиною.

— Кажіть, — мовив Клим.

Поручник зітхнув:

— Панове, ви не лишаєте мені вибору. Але дуже прошу домовитися й тримати в секреті те, що тут сьогодні мало місце. Своїм підлеглим я накажу, мовчатимуть. Ваших більше, пане старшино. Й вони зараз святкують маленьку перемогу, якою вони вже пишаються й неодмінно поділяться з іншими. Піде розголос, мене зганьблять… Не хотілося б.

— Моє слово, — мовив старшина. — Питання, чи готові ви мені повірити.

— Ризикну.

— Потисніть руки, панове, — сказав Кошовий.

Ледь провагавшись, чоловіки коротко стисли правиці, дивлячись один одному в очі.

— Чудово, — кивнув Клим. — Слухаємо вас, пане поручнику.

Той знову зітхнув:

— Принесли лист без підпису, рано-ранці. Якийсь хлопчисько тицьнув конверт вартовому біля комендатури й відразу втік, той оговтатися не встиг. Коли послання передали черговому офіцеру, той прочитав і негайно зв’язався з військовою поліцією. Там повідомили контррозвідку. Словом, машина запрацювала швидко як ніколи.

— Що було в листі? Ви читали його?

— Читав. І бачив.

— Хіба не одне й те саме?

— Не в цьому випадку. То був не лист, написаний від руки. Швидше листівка, зроблена друкарським способом. Напевне в єдиному примірнику.

Кошовий і Арсенич перезирнулися.

У покійного Ладного в кімнаті бачили агітаційну літературу, серед іншого — друковані листівки…

Навряд чи старшина про це знає. Хоча… Чорт, коїться щось справді дивне.

— Підпис був?

— Ні.

— Ви приїхали сюди по Арсенича. Отже, в листі — анонімному листі! — йшлося про старшину. Вгадав?

— Великого розуму не треба, — гмикнув поручник. — Там говорилося про причетність Павла Арсенича до вбивства стрільця Ладного.

Прозвучало це дуже просто й буденно. Від того шок у Клима був сильніший, ніж передбачалося. Та й сам Павло не зміг стриматися — мотнув головою, войовничо виставляючи вперед гостре підборіддя, скреготнув зубами, процідив:

— Отак… Ви повірили…

— Тепер розумієте, чому від вас вимагали пояснень, — Гастлер розвів руками зовсім не по-військовому. — Його ж застрелили майже в межах Львова. Така пригода є надзвичайною навіть у мирний час, швидше б він