Читати книгу - "Яничари, Кулик Степан"

— Ти де?

Барбі лежала уткнувшись носиком під пахву Веста і закривши обличчя копицею волосся, тому її голос долинав наче з-за спини. Точніше, з-під подушки.

— Тут, ніби…

— Тепер так, а раніше тебе зі мною не було. Ти згадував іншу дівчину?

Барбара навіть не поворухнулася, як і раніше притискаючись до Веста всім тілом, обіймаючи рукою за шию і закинувши довгу ніжку на живіт, а відчуття було таке, наче вона одягнулася і відійшла в протилежний кут кімнати.

«Чорт забирай цю жіночу інтуїцію», — з досадою подумав мічман.

До призначеного лейтенантом терміну залишалося добрих півтори години, які Вест збирався провести не гірше за попередні. І тепер, якщо Барбі образилася, плани могли радикально змінитися. А він лише подумав, що хоч дівчина з Ниточкою і схожі, наче близнюки, різниця все ж таки величезна. Так, вони обидві тонкі, гладкі, ніжні та приємні на дотик. Але якщо Барбару йому хотілося порівняти з нейлоном чи шовком, то Ниточка завжди нагадувала дзеркальну сталь.

— Ви давно зустрічаєтеся? Вона на тебе чекає?

— Ні. Вона загинула...

Вест відповів і знову здивувався. Вперше ці слова йому вдалося вимовити без спазму в горлі та гіркого осаду в роті.

— Вибач…

Поруч із Вестом знову лежала близька йому людина, теплом свого тіла намагаючись відігріти душу хлопця.

— Не вибачайся…

— І давно вона загинула?

«А це їй навіщо? — Вест відчув укол роздратування. — Звичайна жіноча цікавість, чи намагається дізнатися, чи повністю звільнилося місце?»

— Якщо рахувати за загальноімперським календарем, то вже п'ять років. А якщо тільки за моїм біологічним часом — і року ще не минуло.

— А це як? — Дівчина зацікавлено підвелася.

— Типа, ти вперше чуєш про часовий парадокс чи анабіоз?

— Не такі ми тут дрімучі… — Барбара сіла Весту на живіт і трохи посовгалася стегнами, вмощуючись зручніше. — Але ж ти не пілот?

— Ну то й що? Все одно під час перельотів набагато більше часу доводиться лежати в холодильнику, ніж в реальності… — Вест пересунув дівчину трохи нижче.

— Ой… Перестань… Ммм… Ти знову хочеш? Я… я не проти. Але дай мені хоч трохи перепочити.

— У нас занадто мало часу… Потім відпочинеш.

Вест притис Барбару до себе і, не випускаючи з обіймів, перевернув на спину.

— Ти користуєшся тим, що сильніший за мене.

— Користуюсь, — згодився той.

— Так не чесно.

— А як чесно?

Замість відповіді дівчина охопила його голову руками та притягнула до себе.

— Ось так…

Климук не став сперечатися, хоч особливої ​​різниці не відчув. Але, певне, дівчата мислять якимись іншими категоріями, недоступними розумінню чоловічої частини населення. Ну і нехай собі… Головне, щоб не передумала. А від перестановки чобіт ноги не змінюються.

Барбара не передумала, і ще пів години досить жваво і бурхливо помчали в минуле, як за об'єктивним, так і суб'єктивним відліком часу.

— І велика різниця?

Барбара запитала не дуже виразно, але Вест зрозумів.

— По-різному буває. Коли як… Але суть проблеми навіть не в самих розлуках. Зрештою, всі люди розлучаються на якийсь час. Ідучи на роботу, їдучи у відрядження. Ті ж моряки, наприклад, іноді по півроку ходять у плавання… А в нас навіть швидше. Підпросторові переходи скоротили космічні дороги до мінімуму. До найвіддаленішої провінції можна дістатися всього за півтора місяці. Ну, і там ще місяць-другий, дивлячись яке завдання. Так що фактор часу не найважливіша проблема.

— А що?

— У тому, що час для нас рухається повільніше. Шість стрибків і маю мінус рік у біології. Розумієш?

— Не дуже…

— Дівчата, які чекають на хлопців із зірок — старіють швидше за своїх коханих… Тепер розумієш?

— Так.

Барбара відповіла настільки тихо, що Вест ледь почув. Ще б пак. Жінки і в звичайних умовах намагаються зберігати молодість довше за чоловіків, а тут така підлість чи зла іронія. Чекаєш коханого, чекаєш... І ось він повертається, — молодий, гарний, спраглий за любощами та ласкою, а ти — нікому непотрібна стара торба. Ось тому й рекомендується всім, хто працює чи служить у Космофлоті, аби уникнути подібних трагедій, не заводити романи, а тим паче — сім’ї, із планетарниками. Навіть дивно, що Барбі відреагувала на його пояснення так, наче вперше про все це почула.

— Не сумуй, мала… — Вест притиснув дівчину міцніше. — Так, ми довше за інших залишаємося молодими. Але живемо, по суті, значно менше. Незважаючи на всі хитрощі медицини, я знаю лише з десяток ветеранів, яким минуло дев'яносто... А на планетах століття навіть не середній показник, правда?

Барбара промовчала у відповідь і тільки погладила його легенько по грудях, саме в тому місці, де ще відчувався шрам.