Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  Зима. 24 лютого 2022 року. Я прокинулася о 6:30, приготувала сніданок собі та дочці. Причепурилася і збиралася виходити на роботу. Але перед виходом, як зазвичай, зайшла в кімнату до дочки, щоб поцілувати її перед тим, як піти. Вона вже чомусь не спала.

  — Доброго ранку, Леся, — промовила я ніжно, схилившись над ліжечком, і поцілувала свою донечку.

  — Мамо, а ти куди? — спитала вона тихим голосом.

  — Як куди? На роботу. А що за питання? Сьогодні ж четвер, — здивовано відповіла я, подумки перевіряючи всі свої плани на день.

  — Мамо, у нас війна, — її слова прозвучали несподівано і холодно, як грім серед ясного неба. Я не була готова почути таке.

   — Яка ще війна? Доню, ти, мабуть, щось бачила уві сні. Може, фільм перед сном дивилася?

  — Ні, мамо, ні, у нас війна. Ти що, не чула вибухи? — в її голосі звучала юнацька рішучість, змішана з великим страхом.

  Я злякано присіла на край її ліжка, відчуваючи, як під серцем стискається щось холодне й важке.

  — Ні, не чула... Ой, а що тоді робити, на роботу не йти? Ти вдома будеш? На навчання не підеш?

  — Мамо, ти що, яка робота? Яке навчання? — відповіла вона, і я побачила в її очах ще більший страх.

  — Ой, а що тепер? Що далі? — я зупинилася, на секунду забувши, як дихати.

  Це та сама мить, яка змінила життя мільйонів людей. Це мить, яка занулила всі минулі досягнення. Це мить, яка перекреслила майбутнє багатьох: їхні плани, прагнення, мрії. Вона розбила безліч сімей, а декого, навпаки, об'єднала. Вона оголила все те, що так старанно приховували люди впродовж років. Місяць ми за кожною сиреною спускалися в підвал. Там були всі сусіди зі своїми котиками та собачками. У цьому похмурому, сирому приміщенні, де тепер жили наші страхи й молитви, ми намагалися підтримувати одне одного, вчилися жити по-новому, у світі, який вже ніколи не буде таким, як раніше.

  День став початком нового життя. Життя, в якому кожен світанок приносить надію, але й тривогу. Життя, в якому ми вже ніколи не будемо такими, як раніше. Неочікувана страшна, руйнівна війна стала нашою реальністю. Чи могла я тиждень тому уявити, що буде відбуватися таке жахіття? Всі навколо плакали, у кожного була істерика від усвідомлення, що попереду суцільна невизначеність. Я трималася з останніх сил. Я не мала права розпускати сльози, зневірюватися і занепадати духом. Намагалася підтримувати всіх, наскільки це було можливо.

  За місяць ми познайомилися з сусідами. На роботу ніхто не ходив, єдиним нашим заняттям було спускатися в підвал по сирені та обмінюватися новинами. Ніхто не розумів, скільки це триватиме, ніхто не знав, що робити далі, що буде далі. По телевізору заспокоювали, що це ненадовго, мовляв, кілька тижнів, і все буде добре. А з повідомлень на телефоні була зовсім інша картина. Хтось йшов за покликом, хтось присилав фото вже з Європи. Місяць тягнувся дуже довго, але потрібно було щось робити — так не могло продовжуватися вічно.

  Одного дня задзвонив телефон.

  — Привіт! — почула я голос Віри в телефоні.

  — Привіт! — відповіла я.

  — Що робите? — поцікавилася вона.

  — Та так, нічого, дивимося новини.

  — А ми збираємося виїжджати до мого чоловіка. Боже, як йому пощастило, що в нього контракт закінчувався в березні, і тепер у нас є куди поїхати. До речі, в нас є два місця, хочете з нами їхати? Тільки збиратися треба зараз, виїзд о шостій ранку.

  — Ні, ми залишаємося. Я не можу поїхати. У мене тут батьки, брат з родиною. Я їх не залишу самих.

  — Подумай про свою дочку, яке майбутнє її тут чекає, — почала Віра тиснути на мене.

  — Ні, ми залишаємося, а ви їдьте. Поки наше місто відносно безпечне, я буду тут. Може, колись у майбутньому зустрінемося. А зараз ми повинні бути тут.

  — Ти ж астролог, чому ти не побачила, що буде така страшна війна? — раптом запитала вона, наче докоряючи мені.

  — У мене не було досвіду життя в таких умовах. Я бачила в прогнозах знайомих якийсь "треш": у когось із майном, у когось зі стосунками, у когось із переїздами, але навіть не могла уявити, що все буде настільки глобально, — почала я наче виправдовуватися. — До того ж мені з вересня перестали снитися сни. Була одна чорна пляма, це мене лякало, бо сни в мене завжди були жваві та кольорові.

  — Отож, треба було виїжджати ще у вересні. Чого тут було сидіти?

  — А з ким ти їдеш? — запитала я.

  — З малими своїми та сім'єю сестри.

  — А батьки твої тут залишаються?

  — Вони закінчать свої справи, і через два тижні приїдуть до нас зі знайомими. Ладно, давай, бо мені ще треба всі речі зібрати до ранку, і ще незрозуміло, яка буде дорога.

  — Бувай. Може, ще колись побачимося. А якщо ні, то будемо на зв'язку. Головне — номер телефону не змінюй.

  Я поклала слухавку, і сльози потекли самі собою. У той момент мені здалося, що ми з Вірою більше ніколи не зустрінемося. І від цього стало сумно.

  У соціальних мережах все більше знайомих почали змінювати свої фотографії на фото у військовій формі. Так я зрозуміла, що хлопці, не вагаючись, пішли на наш захист.