Читати книгу - "Пацієнт, Трюде Тейге"

Так сказав поліцейський у телевізорі.

Неправда, що її усі забули.

Це не має жодного значення. Тут моє місце, я тут почуваюся у безпеці, лише тут…

Воно безсенсовне, оте наростаюче притягнення минулим. Вона почала думати, як завжди думала колись, ще коли тільки опинилася тут: про подорожі світом, прогулянки поміж людьми по Карла Югана, головним проспектом Осло, про обіди в ресторані, про те, що обов’язково станеться диво, і вона брестиме білими піщаними пляжами в якійсь далекій країні, ходитиме крамницями, бігатиме м’якими лісовими стежками, заведе собі собаку, який її любитиме.

Вони її шукали. Хвилювалися за неї.

Коли згасло світло, вона лежала в темряві, гладячи себе по обличчі.

— Це я, — промовила вона. — Це моє личко. Я не жінка, яка тут живе, я ота дівчинка на фото. Та, що колись мріяла звідси вирватися. Дівчинка з татом, який був таким добрим до неї.

— Я йду лугом і зриваю квіти, — промовляла вона. — Ібсен гасає у мене під ногами. Він радіє. Він змушує мене всміхатися.

Вона згорнулася клубочком, натягнула ковдру на голову, тепло дихала, тицьнувшись носом у тканину. Я існую. Моє тіло існує. Я продам Мунка і поїду світ за очі.

47

Знайшовши «Сумнів», я увесь свій час присвятив малюванню, збирав діаманти й експериментував з винайденням найдосконаліших парфумів. Життя стало таким, як я собі й бажав. Але 1992 року дещо трапилося, і, як виявилося, те «дещо» важило для мене більше, ніж я собі міг уявити, і спонукало мене сісти за писання свого життєпису в Дікемарку.

Доктор Расмюссен, який був моїм постійним лікарем, відколи я приїхав у Дікемарк, пішов 1985 року на пенсію. Лише стосунки з ним можна було б назвати близькими чи навіть приятельськими. Та ще з Анне-Марією, звісно. Тепер їй було вже за шістдесят. Це єдина жінка, яка мені подобалася. Я важко сходжуся з жінками.

Новий лікар ставив мені ті ж запитання, які доктор Расмюссен перестав ставити багато років тому. Це годі було витримати. Можу з впевненістю сказати, що ніхто з докторів і близько не підійшов до розгадки «загадки Креза». Якось підслухав, як вони це охрестили.

Отже, 1992 року мені вперше призначили доктора-жінку. Вона назвалася Маріанне, прізвища не сказала. Я незлюбив її з першого погляду. Ще гірше стало, коли вона почала зі мною розмову зі звертання: «Слухай, Ґюннаре…» Я вважав за потрібне негайно її урвати, чого ніколи не дозволяв собі раніше. «Мене звати Крез, — сказав я. — І прошу звертатися до мене на «ви».

Лікарка мала пишне руде волосся і густо наквацяні чорним очі, що робило її схожою на справжню відьму. Але вона весь час усміхалася, усміхалася і торохтіла, торохтіла без упину, наполягала перейти на «ти», одне слово, ставилася до мене, мовби до давнього знайомого. Неввічлива, просто безпардонна. Я ледве стримувався, щоб не накричати на неї. Звісно, не кричав, таке було б негідно мене. Натомість замкнувся у собі, не помічав її. Однак вона не здавалася, раз по раз вривалася до моєї палати, ігноруючи табличку на дверях «Не турбувати». Це мене дратувало, я ще ніколи так не дратувався за всі п’ятдесят років, проведені тут. Але, як завжди, опановував себе.

Одного дня я навіть не помітив, як вона ввійшла. Раптом опинилася в мене за спиною. Я схопив простирадло, яким завжди накривав оригінал Мунка, і накинув на картину. Маріанне Вінтер голосно засміялася з мене.

— Ніяк не збагну тебе, Крезе!

І не старайся навіть, міг би я відповісти. Але промовчав, підійшов до вікна, став до неї спиною, вдаючи, ніби її тут немає.

* * *

Одного дня я дуже зосереджено сидів перед мольбертом у своїй палаті, як раптом з’явилося відчуття, ніби за мною хтось спостерігає. Я обернувся до дверей і зустрівся поглядом з парою очей, які зазирали в шпарину. То була маленька дівчинка. Я вдав, ніби нічого не помітив, малював далі, не зважаючи на неї — може, сама піде собі геть. Дівчинка не пішла, доки з коридору не долинув голос Маріанне Вінтер.

— Ходи, Юліє, не підглядай тут.

І дівчинка зникла. Але наступного дня вона знову прийшла. Як їй вдавалося нечутно прочиняти двері? Я ретельно їх зачиняв, щоб ніхто не побачив оригіналу, з якого змальовував свої картини.

— Малюєш? — запитала вона.

Я вдав, ніби захоплений роботою і нічого не чую.

— Що ти малюєш?

Краєм ока я бачив, як вона увійшла. Приречено зітхнув.

— Тобі сумно? — запитала вона; здавалося, їй байдуже, що я не відповідаю. — Я застудилася і тому не в школі, пішла з мамою на роботу. Ми тут лише трішки побудемо. Мама каже, що всі, хто тут живе, сумні.

Я придумував, як би то її позбутися. Міг би підняти гвалт, обернутися до неї, замахати руками, вдати божевільного з перекошеним обличчям чи просто викрикнути: «Бє-є-є!» Думка й мені самому видалася настільки абсурдною, що я всміхнувся.

— Ти не сумний, — сказала дівчинка. — Я бачила, як ти всміхнувся. Можна подивитися на твою картину?

Я невимовно здивувався сам собі. Я кивнув. Вона стала в мене за спиною. Мені не подобалося, коли хтось підступався до мене надто близько, особливо якщо я не міг бачити, хто стоїть поза моїм полем зору. Але тепер, на диво, я мав якесь добре відчуття, мені важко було описати те почування, бо ніколи нічого подібного не зазнавав.

— О, як гарно! — вигукнула дівчинка. — Суперкласно малюєш! Мене звати Юлія. А тебе?

— Крез.

— Крез? Дивно. Дивно й гарно. Ти дуже старий? Мені вісім років.

Тієї миті у дверях з’явилася мати.

— Ти знову тут? — вона грубо схопила малу за руку й потягнула за собою. — Скільки разів тобі казати, що не можна заходити до пацієнтів!

Голос звучав суворо. Мені не подобався її тон, і очі вона мала недобрі. Ні, зовсім не добрі. Я бачив з виразу личка Юлії — яке гарне ім’я, — що вона боїться матері. Дівчинка ніби зіщулювалася у її присутності.

Коли Юлія пішла, я знову зловив себе на тому, що усміхаюся, ледь-ледь, самими лиш кутиками губ. Їй сподобалася картина. Суперкласно малюєш! Яке потішне слово. Я сподівався, що вона ще трохи похворіє, аби не йти в школу, і прийде до мене наступного дня.

* * *

Назавтра я пішов до крамниці, бо трохи заощадив «дікемаркських» грошенят, хоч нечасто виконував роботи, за які платили. Йшов доріжкою поміж корпусами, повз адміністративний корпус. Під будинком, на клумбі, росли білі троянди. Я