Читати книгу - "Пацієнт, Трюде Тейге"

Проходячи повз адміністративний корпус, я почув з якогось вікна розгнівані голоси й зупинився.

— Навіть мови не може бути, електрошок тут не застосовуватиметься, доки я керую цим закладом, — кричав один.

— Те, чим ти займаєшся, повна дурня! Ти відстав від прогресу! Поцікався світовими дослідженнями!

— Нісенітниці! Це Маріанне Вінтер напустила тобі в голову тарганів? Дослідження, які її цікавлять, неетичні. Чуєш? Неетичні! Що, наступним кроком почнете тут проводити лоботомію?

— Маріанне каже, що в США…

— Облиш! Нема про що дискутувати!

Я їх упізнав. То був професор Альф Бюлль з небожем. Може, Ейвінн Бюлль і мав рацію, що його дядько — учорашній день. Лабораторію на третьому поверсі на ту пору вже згорнули. Вона так і не стала місцем, де кров і сеча відкривають загадки життя. Особисто мені дядько подобався більше, ніж небіж. Якось я був учасником так званої групової терапії Ейвінна Бюлля. Яка користь з балачок про події та речі, на десятиліття віддалені в часі? Та ще разом з іншими пацієнтами, людьми, яких я ніколи не знав. Що вони про мене думали? А ось Альфа Бюлля я, навпаки, вважав інтелігентним і доброзичливим чоловіком, щирою людиною.

Я купив Юлії шоколадне печиво й тішився, що побачу її знову. Та вона не прийшла. Я, який за десятки років виробив у собі звичку ні до кого не прив’язуватися, не плекати даремних сподівань, почувався розчарованим.

Але через тиждень вона знову з’явилася у дверях моєї палати. Печива я не з’їв, усі шматочки лежали неторкані в мисочці на нічному столику.

— О, ти маєш печиво, — зраділа Юлія й зайшла досередини.

— Пригощайся, сказав я.

— Я більше люблю лакрицю.

Видобувши з мисочки одне печиво з лакрицею, Юлія поклала його до рота, підійшла до столу, де лежали діаманти й стояли флакони з парфумами. Узяла до рук один камінець.

— Це — діамант. Можеш взяти собі.

Юлія обернулася до мене, розглядаючи камінчик.

— Дуже дякую, — промовила вона й поклала його до кишені. — Що це? — запитала, беручи один флакончиків.

— Парфуми.

— Парфуми?

— Так, я сам їх виготовляю.

— Справді?

— Дарую тобі!

— Можна? Який ти милий…

Флакончик дівчинка теж поклала до кишені й підійшла до мольберта.

— Що ти малюєш?

— Мунка, — несподівано для себе сказав я.

— Що таке «мунк»? Це коли люди лежать, тісно пригорнувшись?

Я не стримав усмішки.

— Не якийсь там «мунк»… Я намагаюся скопіювати картину іншого художника, якого звали Мунк.

Я відчував, що Юлії можна сміливо зізнатися. Про всяк випадок, додав, що це таємниця, про неї вона нікому не сміє розповідати.

Юлія повагом кивнула, вона мала такі великі серйозні очі.

— Мунк також тут мешкає?

— Він помер. То був один з найвідоміших митців у світі. Норвег… Його звали Едвард, Едвард Мунк.

— Навіщо ти змальовуєш його картину?

— Намагаюся намалювати щось досконале.

Юлія порівняла мою картину з оригіналом. Я не боявся його показувати, навіть не думав прикривати рядном.

— Дуже-дуже схоже, — сказала Юлія. — Я теж хочу малювати, навчиш мене?

Життя повне несподіванок, подумав я і сказав:

— Наступного разу, як прийдеш, матимеш свій мольберт і полотно.

Раптом до палати зайшла її мати.

— Що ти тут робиш? Скільки разів можна повторювати, що тобі не можна заходити в палати пацієнтів?

І знову цей суворий тон.

Юлія нахилилася до мене й скоренько прошепотіла:

— Я прийду в п’ятницю.

За якусь мить у коридорі, біля моєї палати, я почув своє ім’я, став під дверима, прислухався. Розмовляли Маріанне Вінтер і Ейвінн Бюлль.

— Він не є небезпечний. Це йому навіть на користь, — сказав Бюлль.

А потім долинув голосок Юлії:

— Крез дуже милий. Він мені подобається.

— Що ти в цьому розумієш! — сердилася Маріанне. — Ніколи невідомо, що такий, як він, може вчинити!

Я знову сів за мольберт. Але не малював, просто сидів і дивився у вікно. «Такий, як він». Уперше за багато років я відчув образу. І кривду. Глибоку кривду.

* * *

У п’ятницю я знову пішов до крамниці й купив ще печива. Роздобув пензлики й мольберт, поставив поряд зі своїм. Я тішився зустрічі ще за сніданком, чекати на Юлію почав ще ополудні, але згадав, що вона в цей час у школі. Увесь день я раз по раз дивився на годинника, як же він повільно йшов, а я чекав… чекав… О сьомій вечора зрозумів, що вона не прийде, і ліг у ліжко. До мене зазирнула Анне-Марія, поцікавилася, чи мені зле, може, таки повечеряю? Я похитав головою, втупившись поглядом у стелю.

Чого б це Юлії провідувати такого, як я?

Пізно ввечері я зійшов до своєї кімнатки в підвалі. Почувався стривожено й безпорадно. У мені щось гуло й шкребло, давно вже такого не було, я не міг малювати, не мав сили, руки невпинно трусилися. Сонце світило крізь брудні вікна, я відчинив одне — лише на кілька сантиметрів, далі не пускали грати — й відчув ніжне літнє повітря. Заплющив очі, довго так стояв, думав про Юлію, бачив перед собою її допитливі оченята. Чи вона ще коли-небудь прийде до мене? Не знаю, скільки часу так простояв, давні думки про змарноване життя виринули знову, і відчуття своєї меншовартості, від якої я втікав багато років, заповзло в кожний мій нерв. Колись давно доктор Расмюссен сказав мені, що мою родину повідомили, де я перебуваю. Лише раз за всі роки я мав з нею контакт. Це сталося одного дня після війни: мені повідомили, що приїхала моя мати й хоче мене бачити. Я неохоче поплівся у кабінет лікаря. То не була радісна зустріч. Вона приїхала зі звісткою про смерть батька, він так і не простив мене. Знав би я, як він страждав, переживаючи мою зраду, — саме так мати й висловилася. Я мовчки обернувся і пішов геть. Через кілька років довідався, що мати теж померла. Мене це навіть не діткнуло. Тоді — ні. Але тепер, коли я почувався зрадженим, і ця зрада від маленької дівчинки, гіркі думки юнацьких років повернулися — усе замовчане, ганебне, задушене й притлумлене навалилося нараз. Будинок мовби захитався, вібрація здіймалася від підлоги, я трусився усім тілом, затиснув обома руками рот, але стримати плачу не зміг.

Було вже темно, у будинку все стихло, коли я нарешті замкнув на ключ свою кімнату й рушив довгим коридором. Перед розгалуженням,