Читати книгу - "У серці пожеж, Юлія Майр"

 Дана ніколи не була красунею. Кирпата й невисока із розсипом веснянок на блідому обличчі, вона рідко приваблювала увагу чоловіків. Єдина окраса — великі блакитні очі, прозорі, мов весняне небо. Ну і ще довга густа коса сіро-мишачого кольору. Якщо місцеві колись і дивились на цю жінку, то радше з цікавості. «Від кого вона народила?» — читалось в їхніх поглядах німе запитання.

Вони її не знали, не чули, як дзвінкий голос Дани виводить лагідні пісні, що проникають у саме серце; не бачили, як на тонких вустах з’являється усмішка, відображаючись іскристим сяйвом у блакиті очей. Її обійми пахли лісом, а теплі руки уміли зцілювати й утішати. Вона була подібна до вранішньої зорі: тиха і чарівна. Зовсім не така як Меліса.

— Ти колись дограєшся з тим вогнем, — казала їй мати, хитаючи головою, та все одно дозволяла розпалювати полум’я, бо знала, що це рудоволосе дівча годі спинити.

***

«Догралась», — подумала Меліса, переступаючи поріг майстерні. Циферблати годинників одночасно вказували пів на одинадцяту, однак усі вже зібралися.

— Добридень, красуне, — Маркус зустрів її широкою посмішкою. — Мушу зізнатися: ти мене приємно вразила.

— Рада це чути, — мовила Меліса, ковтаючи ком у горлі. У неї миттєво з’явилося нехороше передчуття.

— Привіт, — кивнув Ізевель, що вільно розкинувся на стільчику біля прилавку. Судячи з його розслаблених рис і бадьорого голосу хлопець був теж задоволений перебігом подій.

 «Не дивно, — подумки мовила Меліса: Це ж їхня справа, їхня перемога».

— То як ти дістала цього листа, — запитав Маркус, привертаючи її увагу. — Бо Ніко так і не зміг згадати деталі.

 Присоромлений майстер підпирав стіну позаду Маркуса, червоний мов буряк. Та цього разу Меліса не купилася на його невинний вигляд. Ніко добре знав, що робить, і все одно порушив свою обіцянку.

Тамуючи раптовий порив злості, дівчина змусила себе повернутися до дала:

— Я витягла його з вогнища на кухні. Точніше, я погасила вогонь вчасно, тож лист майже не постраждав, — розповіла вона і, бачачи цікавість в очах Маркуса, продовжила: — Мені пощастило. Я почула, що хтось на кухні серед ночі, спустилась, а це виявився Кадел.

— Пощастило, — гмикнув Маркус. — Аби ж нам всім так щастило. Чи ти уявляєш, красуне, скільки часу я шукав докази проти Кадела?

 Меліса хитнула головою.

— Два роки, — відповів дал, а тоді підійшов ближче. Меліса втамувала бажання відступити до стіни. Зміїні очі втупилися у неї крижаним поглядом. — Я не помилився, коли забрав тебе.

Меліса відвела погляд. Якщо це був комплімент, то їй байдуже. Аби лиш Маркус відчепився від неї й відпустив на свободу, що видавалось малоймовірним, а, з огляду на закони клану, неможливим.

— То нашу справу завершено? — запитав Ізевель, рятуючи дівчину від гнітючої уваги Маркуса.

— Ні, — зітхнув дал, і враз всі зміряли його здивованими поглядами. — Цей лист — хороший здобуток. Але, знаючи Кадела, краще перестрахуватися. Він губить голову в любовних справах, але, що стосується політики й грошей, то тут лорд Алістер не має рівних. Одного листа може виявитися недостатньо.

—  То що далі? —  чи не вперше за всі їхні зустрічі озвався Ніко.

— Наша розумниця випробує удачу знову, — від усмішки Маркуса Мелісі холодок пішов по спині. — І завтра зайде в кабінет Кадела знову.

— Але як? — запитала дівчина, згадуючи їхню минулу вилазку. Тоді було свято, усі відволіклися на феєрверки, а ще й довелося вкрасти браслет Еріка. Провернути таке повторно за один день буде важко.

— Чого ти так дивуєшся? — пирхнув Маркус. — Зайдеш у кабінет опівдні, пошукаєш ще докази і покинеш маєток, щоб передати їх мені. На цьому твоя робота закінчиться.

— Але ж Кадел, — нагадала Меліса. Закляття-пташка повідомить його про непроханого відвідувача.

— По-перше, Кадел буде дуже зайнятий. А, по-друге, ти швидко вийдеш з маєтку, і більше туди не повернешся, тож нема чого перейматися.

 Маркус міряв кроками майстерню, розповідаючи про свій план з таким спокійним виразом, ніби говорив про погоду чи останню моду в столиці. Цікаво, чи він сам набрався б сміливості увійти до того клятого кабінету, коли в маєтку повно далів, та ще й сам Алістер Кадел.

— Нагадую, красуне, у тебе немає виходу. Якщо схибиш, я тобі цього не подарую.

 Попри погрозу Меліса ледь стримала усміх. Оце вже справжній Маркус.

— Ми ж маємо ще дещо, точніше декого, — втрутився Ізевель, наголошуючи на останньому слові. — Хай відволіче Кадела.

 Маркус повернувся до хлопця й застиг у мовчанні. Здавалося, він обдумував пропозицію, що вкотре нагадала Мелісі про присутність третього учасника в їхній афері. Трясця, хто ж це може бути? Очевидно, хтось близький до родини, якщо цій особі вдалося відволікти Еріка, а зараз і Алістера Кадела. Можливо, покоївка?

— Гаразд, — зітхнув Маркус й знову звернувся до Меліси. — Не схиб із часом. Завтра опівдні.

 На цій ноті він вийшов з майстерні, як звично, не прощаючись. Ізевель підвівся вслід за ним.

— Ходімо, — кивнув він Мелісі, проте його одразу ж перервав Ніко:

— Меліса залишиться на чай. Я обіцяв запарити свій збір, — було в його голосі щось відчайдушне, якесь щире бажання затримати її, ніби кружка чаю могла виправити ситуацію.

— Ну, як знаєте.

 Ізевель знизав плечима й за мить вийшов на темну вулицю. Меліса провела поглядом його широкі плечі й світлі кучері, що колись здавалися такими привабливими, а зараз не викликали й краплі захвату. Спільники Маркуса не могли бути її друзями.

— Ти будеш з медом чи так? — якраз озвався один із них — Ніко. Червона барва досі не зійшла з його обличчя. Невже комусь соромно?

— Я не хочу чаю, — відказала Меліса, підходячи ближче, аж поки не сперлась на пустий прилавок, за яким ховався Ніко. — Навіщо ця комедія?