Читати книгу - "Око дракона, Дар'я Пойманова"

Четверо — як одне,

Кров кличе — не зрадити себе їм.»

Пісня піднімалася, набирала ритм, і ось я вже відбиваю долонями прості удари по діжці, а Яфас з жаром перебирає струни.

Я сміялася, забуваючи про все, що обтяжувало моє серце.

Рузан мовчки спостерігав за нашим дуетом, уже не намагаючись стримувати сміх. Кілька разів, коли ми особливо голосно і фальшиво виводили приспів, він театрально затискав вуха і хитав головою, немов не вірячи в те, що чує.

— Я тепер точно знаю, чим можна катувати ворогів, — усміхнувся він, коли я особливо старанно відбивала ритм по діжці.

Здається, напій Яфаса ніяк не подіяв на колишнього капітана. Ні легкості в рухах, ні раптового бажання співати. Тільки ця його посмішка і спокійний, трохи глузливий погляд, ніби він прекрасно знав, що рано чи пізно я видихнуся.

І, на жаль, він мав рацію.

Я намагалася співати далі, але з кожною хвилиною голос ставав тихішим, тіло наливалося свинцевою втомою, а голова гуділа, немов у неї напхали вати. Зрештою, я просто відсунула від себе бочонок і з глухим зітханням відкинулася назад, розкинувши руки, як морська зірка.

Літо сьогодні розлилося по небу темно-синьою оксамитовою тканиною, усипаною розсипом дорогоцінних каменів. Зірки мерехтіли, такі далекі, такі недосяжні. Я дивилася на них і згадувала, як у дитинстві любила забиратися на дах павільйону, лежати там, вдивлятися в бездонне небо і мріяти.

І раптом мене охопило дивне, щемливе почуття.

Мене позбавили дому.

Так, я мріяла одного разу втекти. Так, я уявляла, як кидаю все і вирушаю в мандри.

Але це мав бути мій вибір.

А в мене його забрали.

Від цієї думки всередині щось болісно стиснулося, а потім спалахнуло, перетворюючись на гарячий, нестерпний клубок злості. Гнів піднімався тілом, готовий вирватися назовні, виплеснутися криком, що ранить, як клинок.

Але замість цього я глибоко вдихнула, відчуваючи, як важка втома дедалі сильніше сковує мене. Тіло наливалося приємною втомою, повітря навколо було теплим, і я раптом усвідомила, що засинаю.

— Давай-но ми тебе перенесемо в більш підходяще місце для сну, — чийсь голос пробився крізь туман моєї напівдрімоти.

Я повільно повернула голову на звук, але повіки здавалися важкими, немов налитими свинцем. У розмитому світлі ночі я розгледіла знайомий силует: Рузан присів поруч, його губ торкнулася ледь помітна посмішка.

— М-м... — тільки й змогла я пробурмотіти, не в силах навіть поворухнути рукою.

Капітан легко підняв мене на руки. Десь у глибині свідомості промайнула думка, що в іншій ситуації я б, можливо, збурилася, але зараз його тепло, рівний крок і ритмічне погойдування заколисували мене ще сильніше.

Я навіть не помітила, як опинилася в каюті.

Рузан акуратно поклав мене на імпровізовану лежанку — всього лише згорнуті в купу шматки тканини і мішків, але зараз це здалося мені найм'якшим ложем у світі.

— Що ти використовував під час перенесення? — пробурмотіла я, поки він накривав мене покривалом.

Чоловік завмер, здивовано дивлячись на мене.

— З чого раптом така несподівана тяга до знань? — фиркнув він, але все ж укрив мене і сів поруч, схрестивши ноги.

Я позіхнула, перевертаючись, намагаючись знайти зручне положення, але так, щоб бачити його.

— Я... дуже старанна учениця, — сонно видихнула я. — Так засну швидше.

Рузан тихо розсміявся, похитав головою, а потім потягнувся до своєї сумки. З глибини потертої шкіри він витягнув два знайомих камені.

— Ось цей, — він показав перший, злегка шорсткий на вигляд. — Це «локус» — простір. А другий — «мотус», рух.

Я ліниво моргнула, намагаючись зосередитися.

— Простір... і рух... — повільно повторила я, розтягуючи слова. — Дослівно: рух крізь простір.

— Саме так, — кивнув він. — Руни насправді не потребують складних формул, у цьому їхня зручність. Звісно, сильні маги обходяться без них, але в критичних ситуаціях вони можуть врятувати життя. В Академії всі першокурсники навчаються з ними і...

Його голос поступово ставав дедалі тихішим, немов ішов кудись у далечінь, розчиняючись у мірному шумі хвиль за бортом.

Я намагалася слухати, але сон уже обплутав мене м'якими, теплими кайданами.

А потім темрява захопила мене повністю.

***

Усі наступні дні злилися в єдине, нескінченно повторюване коло. Ми прокидалися рано, щойно сонце забарвлювало небо в рожево-золотисті відтінки. День за днем допомагали Яфасу: возилися з сітками, перевіряли запаси, піднімали вітрила і стежили за курсом. І знову день змінював ніч, і знову ми засинали під розмірений плескіт хвиль об борт судна.

Але саме вечори стали для мене особливими. Коли небо ставало густо-синім, а зірки пробивали собі шлях крізь темряву, я довго вдивлялася в безкрайній океан, ловлячи тіні власних думок. Очікування палило мене зсередини, і щоночі я затаєно ловила поглядом горизонт, сподіваючись побачити обриси землі. Королівство Одхан...

Я бачила його тільки на картах і в ілюстраціях старовинних книжок, але не знала, на що очікувати. Захват переплітався зі страхом. Що, якщо нас схоплять одразу ж, щойно ми зійдемо на берег? Хтозна, чи була моя мати самотня у своїх задумах? Або ж за її діями ховалася складніша, витонченіша гра, можливо, за участю самого короля Одхана?

Я ніколи не втручалася в політику. Навіть якби захотіла, мені б просто не дозволили. Але знала одне: мирний договір між Лісовим Королівством і Одханом було підписано. Питання тільки в тому, наскільки міцний цей мир...

Ми пливли вже близько двох тижнів, і за весь цей час море жодного разу не виявило свою примхливу вдачу. Хвилі м'яко підштовхували судно вперед, ніби сама стихія була прихильною до нашої подорожі. Звісно, не обійшлося і без умілої руки водного мага як капітана.