Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

Майор з військкомом знову перезирнулись.

— От і вирішимо проблему, шановні, — сказав головлікар. — Гадаю, наша порція неприємностей нарешті має скінчитися. Але чай тепер з півгодини доведеться таки пити. Галю!

Вадим ішов коридорами терапії, продовжуючи натискати кнопку виклику на телефоні. Медсестра на посту привіталася, запитально глянувши на чужого лікаря.

— Доброго дня. Головного шукаю, — пояснив Лужний. — Казали, десь у вас.

З палати вийшла Полянська, яка щойно оглядала пацієнта.

— Не було його тут, — сказала медсестра. — Увесь час сиджу — не бачила.

— Доброго дня, Вадиме Борисовичу. — привіталася Полянська. — Шукаєте головного? А хіба він не у себе? Може я чимось можу?

— Та ні, дякую, — промовив лікар. — Це особисте питання.

Повернувшись до хірургії, Вадим зупинився перед входом до відділення. Темні сходи вели донизу, туди, де розміщувалася лабораторія. Час був обідній і народу поменшало. Він ще раз набрав номер.

— Альо?

— Жанно, — наважився спитати Вадим. — Де ви зараз?

— А хто це?

Її голос лунав тут, у реальному просторі, а не тільки в динаміку телефона.

— Дід Мороз. Подарунок несу.

— Хто?!

Вона була унизу. Санітарка баба Жанна сиділа на підвіконні і розважалася, тиснучи кнопки. Він знайшов нарешті телефон, за яким полював, і його власницею справді була Жанна. Проте, незважаючи на витрачені зусилля, він пошивсь у дурні.

Коли у приймальні з’явилася Полянська, чаювання у головного продовжувалось.

— А чого ж лише чай? У нас так не заведено. Має бути щось міцніше!

— Які проблеми? — розгубився Костогриз. — Є й міцніше.

— Інна Сергіївна жартує, — невдоволено зауважив військком. — Не з тієї ноги встала. Буває, знаєте, іноді у жінок.

— А ти бачив, з якої ноги я встаю?! — вибухнула Полянська. — На чотирьох додому вчора дістався! По-пластунськи, щоб військові навички не розгубити.

Телефонний дзвінок вчасно відволік усіх від неприємної сцени.

— Так, Романе Олександровичу, — зрадів Костогриз, почувши головного архітектора. — Еге… Зрозумів… Пізніше дзвонитиму.

Запала тиша.

— Що трапилось? — спитала Полянська.

— Зникла вся проектна документація, — приреченим тоном промовив головлікар. — Та, що зберігалася у районній архітектурі — так само. Як стара, так і нова. І довоєнної також немає. Здається, тепер я розумію, за що мені пропонували… Дзвоню до прокуратури.

Його охопило відчуття, що підлога вислизає з-під ніг.

Ольга, сидячи на ліжку, швидко набирала текст на ноутбуці, коли у палату увійшов незнайомий лікар.

— Психіатра викликали?

Від несподіванки вона аж закашлялася.

— Ні, начебто…

— А мені казали — так.

— Женю! — покликала Ольга.

— О, Володимире Васильовичу! — зраділа медсестра. — Так швидко?

— Не розумію… це ти запросила лікаря?

— Ви ж самі хотіли! Це людина, яка розповість вам багато цікавого.

— А я вже злякалася, що божевільна… — полегшено зітхнула Ольга.

— Я чув, що справжня журналістка повинна бути трішки божевільною, — посміхнувся Вересюк, дістаючи з пакета безсмертне творіння свого попередника.

— Ось книжка, автором якої є людина, з якою я мав честь бути знайомим і навіть працювати разом. Недовго, щоправда. Тут багато різного стосовно нашої історії. Теорії, припущення, міркування. Містика, врешті-решт. Гадаю, вас зацікавить. А що не зрозумієте — спробую пояснити.

Медсестра принесла дві чашки кави. Розмова обіцяла бути тривалою, і Ольга сама не помітила, як спілкування з людиною, що спочатку викликала в ній негативні емоції, ставало дедалі цікавішим.

— О Господи… — вихопилося у Вадима. — Бабо Жанно… Це ви?! Ви мені відповідали?

— Аякже… Ви ж питали — чи я Жанна.

— А де ви взяли цей телефон?!

— Так… он скільки прибирання після військових. Кругом розруха. Може вони й загубили.

— Це мій телефон! — вигукнув Лужний. — Де він був?

— Ну то беріть, як ваш… Нащо він мені?

Взявши телефон, Вадим почав його перевіряти, та дуже скоро його настрій змінився від розпачу до злості.

— Ну, бабо Жанно… Ви ж майже усе постирали! Знищили пам'ять. Якого біса?

— А що ви дзвоните без кінця? Я й натискала. На дротяному легше — трубку зняв і говори…

— То де ж був цей телефон?

— У підвалі…

— У підвалі?! Ходімо!

Схопивши попід руку, Лужний потяг її сходами донизу. Двері виявилися незачиненими. Баба Жанна одразу ж вказала на пролом у стіні.

— Ось тут. У цій дірі. Я замітала, а Пилипович уламки вигрібав. Дивлюся — цеглина. Рукою полізла — а він там лежав.

— Це правда? — суворо спитав її Вадим.

— А нащо мені брехати? — здивувалася санітарка.

— Дякую, — схаменувся Вадим. — Як міни знайшли — таке почалося… Навіть не помітив, як загубив.

— Головне, що знайшовся, — заспокоїла баба Жанна. — Добре, що до мене потрапив, хтось інший може б і не віддав.

Шаркаючи сандаліями, баба Жанна подибала до виходу, а Вадим, ставши навколішки, спробував зазирнути у пролом. Вочевидь, це була вентиляційна шахта. Хід йшов хтозна куди, проте угорі проблискувало світло. На якомусь поверсі була вентиляційна решітка, в яку кинули телефон, аби його позбутися.

— Що шукаємо? — пролунав позаду єхидний голос.

Здригнувшись від несподіванки, Вадим вдарився потилицею у край пролому.

— Скарби хрестоносців, чи може що свіжіше? Допомогти?

Впираючись руками у коліна, Костогриз зазирав з-за спини Вадима у пролам.

— Ой, пробачте, Григорію Віталійовичу…

— То що шукаємо? Наполеонівські багатства, а може, нові снаряди? Бачу, наші «місцеві» хвороби надто заразні.

— Я нічого не шукав, — пробурмотів ніяково Вадим.

— Звісно, ви просто полізли до вентиляційної шахти, щоб у ній застрягнути! — лютував головлікар. — Навіть халата скинули. Просто заради цікавості. Ну, тоді Вересюка треба кликати.

— А це що — вентиляційна шахта? — здивувався Лужний.

— Ні, нора, яку проробили за вісім століть лікарняні гобліни, щоб скарби носити. І веде вона на дах. І десь на рівні травматології лежать багатства герцога Нілаші, а ваші наполеонівські — ті ще вище.

— Григорію Віталійовичу, я справді нічого не шукаю, — заперечив Вадим. — За кого ви мене маєте?

— За лікаря, який щойно потрапивши до очолюваного мною закладу, вже проситься у чорний список, — відрізав Костогриз.

Злобно зиркнувши, головний пішов, а Вадим почав міряти кроками відстань від місця, де лежав телефон, до кута. Та зайшовши за ріг, знову зіткнувся з Костогризом.

— Так для чого ви хотіли мене бачити? — трохи заспокоївшись, спитав той.

— Я?

— А хто ж! У терапії сказали, що ви мене розшукуєте. Вже забули навіщо?

Різко розвернувшись, Костогриз пішов геть. Вадим сплюнув спересердя. До усіх проблем бракувало лише непорозумінь з головним лікарем.

У десятій палаті приємно пахло кавою, проте розмова велася у підвищеному тоні.

— От ви кажете, що публіка хоче читати скандальні новини. А куди вже скандальніше? Ви лише вдумайтеся — у наш час, коли у країні складна ситуація, лікарня спромоглася