Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Тимофій

Я стояв на терасі, проводжаючи поглядом її силует, що зникав за дверима. Щелепа була зціплена до хрускоту, а кулаки стискалися так сильно, що нігті врізалися в долоні.

Я підніс руку до обличчя, намагаючись стерти залишки її смаку з губ. Марно. Вона була всюди. У моїй голові, на кінчиках пальців, у цьому чортовому прискореному битті серця.

Повільно випростав спину, вдихаючи прохолодне нічне повітря. Треба забиратися звідси.

Розвертаюся і йду до виходу з тераси, а потім—із будівлі. Навіть не попрощавшись із партнером. Мені байдуже. Хочу якнайшвидше опинитися подалі від цього місця.

Пряму до своєї машини, сідаю за кермо й заводжу двигун. Вже збираюся виїжджати з парковки, але раптово зупиняюся.

А куди я, власне, поїду?

Додому не хочу. До Емі зараз теж не варто їхати. По-перше, їй потрібен час, щоб заспокоїтися. По-друге, спершу треба розібратися з Мариною, а потім уже говорити з Емі. Так буде правильно.

Тільки от куди мені зараз податися? Що робити?

Дістаю телефон із кишені та набираю номер найкращого друга.

— О, а я вже думав, ти забув про мене, — каже він без привітання.

— І тобі привіт. Що робиш?

— Поки нічого. А що, є якісь пропозиції?

— Давай вип’ємо.

— Мені подобається твоя ідея. Давай через тридцять хвилин у нашому барі.

— Окей.

Скидаю виклик, заводжу двигун і нарешті виїжджаю з парковки.

Бар зустрічає мене приглушеним світлом і запахом алкоголю. Усередині людно, але шум не такий, щоб заглушати думки. І це добре.

Ден уже тут. Сидить за звичним столиком у кутку, покручує склянку з віскі в руці. Побачивши мене, піднімає її в жесті привітання.

— Дивись-но, живий, — усміхається. — Що питимеш?

— Те ж, що й ти, — коротко відповідаю, кидаючи піджак на спинку стільця й сідаючи навпроти.

Ден підзиває офіціанта й киває в мій бік:

— Подвійний віскі йому.

Я беру склянку, повільно кручу її в руках, дивлюся, як рідина розтікається по стінках. Роблю ковток, відчуваючи, як алкоголь приємно обпікає горло.

— То що сталося? — Ден уважно дивиться на мене.

Я мовчу кілька секунд, перш ніж відповісти:

— Думаю розійтися з Мариною.

Він навіть не здивований.

— Я взагалі не розумію, на біса ти з нею знову зійшовся.

— Сам не знаю. Я вже зрозумів, що зробив жахливу помилку.

— Ну, добре, що не пізно все виправити. І ти тому такий завантажений?

— Не через це, — я роблю коротку паузу, збираючись із думками. — Загалом, ти пам’ятаєш дівчину, з якою я ніч провів?

— Ммм, так, дуже сексуальна шатенка, — Ден усміхається, а я відчуваю, як щелепа мимоволі стискається.

— Емі. Її звуть Емі, — ціджу крізь зуби.

Ден піднімає брови, ховаючи посмішку.

— Та розслабся ти, я бачу — тут усе серйозно. Так сильно сподобалася?

Я роблю ще один ковток і ставлю склянку на стіл.

— Вона працює в компанії, яку я нещодавно купив.

Ден присвистує.

— Ого. Оце поворот.

— Та не те слово.

— Тільки я не зовсім зрозумів, у чому проблема. Те, що вона тобі подобається, вже ясно.

— Так, але ж я досі в стосунках із Мариною. І як не намагався опиратися… мене тягне до Емі. Нічого вдіяти не можу.

Ден хмикає, закочує очі й відкидається на спинку стільця.

— Блін, брате, ти робиш проблему на порожньому місці. Просто розходишся з Мариною, потім йдеш до Емі й пропонуєш їй стосунки. Все ж просто, хіба ні? 

Я закусую щоку зсередини й мовчу. Було б усе так просто…

— Я не знаю, як вона на це відреагує. Спочатку я провів з нею ніч, потім сказав, що в мене є дівчина і ту ніч  краще забути, а тепер я скажу, що розійшовся з дівчиною і хочу бути з нею. Хіба це не звучить жахливо?

Ден насуплюється, трохи нахиляючись вперед.

— Гм… якщо так подивитися, то звучить не дуже, — визнає він. — Але ти ж не просто так це робиш, правильно?

Я гірко посміхаюся, роблю ковток віскі й відчуваю, як алкоголь трохи розслабляє напружені м’язи.

— Я сам заплутався. Коли ми провели ту ніч разом, я думав, що це просто один раз і все. Але потім… Чорт, Ден, вона не виходила в мене з голови. Я намагався тримати дистанцію, переконати себе, що це нічого не значить. Але щойно вона поруч—я все забуваю.

Ден уважно дивиться на мене.

— То чого ти боїшся?

Я криво посміхаюся.

— Що вона мене пошле.

Ден пирхає.

— Ну, брате, таке можливо. Але що з того? Якщо ти їй справді подобаєшся, вона рано чи пізно дасть тобі шанс. Головне — не облажайся ще раз.

Я опускаю погляд на склянку, катаю її між долонями, обдумуючи його слова.

— Але перед цим треба закінчити з Мариною. Остаточно.

— Оце вже правильна думка, — схвально киває Ден. — Бо якщо знову почнеш метатися між двома, цього разу точно все обламається.

— Я знаю, — важко видихаю. — Завтра поговорю з нею.

— От і добре. А поки що випиймо ще, а то з таким виразом обличчя тебе хоч у кіно на роль нещасного закоханого бери.

Я криво посміхаюся, і ми цокаємося склянками. Завтра буде важкий день.

Наступного ранку я прокинувся з легким головним болем і важким осадом на душі. Алкоголь допоміг відволіктися, але не вирішив проблеми.

Встаю з ліжка, проходжу у ванну, вмиваюся, а потім прямую на кухню. Марина вже там — сидить за столом, гортає телефон і п’є каву.

— Добрий ранок, — кажу, відкриваючи холодильник.

— Добрий, — відповідає вона, навіть не відриваючись від екрана. — Чому ти так пізно повернувся?

— Зустрічався з Деном.

— Ясно.

— Марино, нам треба поговорити.

— Говори, — відповідає вона байдуже, продовжуючи дивитися в телефон.

Як же мене бісить ця її звичка.

— Боже, та відклади ти той телефон, — не витримую.

Вона зітхає, відкладає його вбік і нарешті дивиться на мене.

— Що таке?Я кілька секунд мовчу, збираючись із думками, а потім чітко вимовляю:

— Нам потрібно розійтися, Марин.

Її очі спершу розширюються, а потім звужуються.