Читати книгу - "Фатальне благословення, Луїза Пенні"

— Не вийшло. Мені було холодно. Я не пам’ятаю, щоб колись так змерзла, — утрутилася Кей.　

— Ми програвали, як завжди, — продовжила Ем. — У якийсь момент я зрозуміла, що в домі повно каменів суперників.　

Побачивши вираз обличчя Бовуара, вона пояснила:　

— Дім — це яблучко, ті червоні кільця, намальовані на льоду. Це місце, куди ви маєте доправити свої гранітні бити. Команда суперників грала чудово, тож дім був повний їхніх каменів. І я попросила Матінку зробити те, що називається «очистити дім».　

— Я закручую та шпурляю свій камінь. — Матінка встала й виставила праву руку перед собою, потім　занесла її за спину, далі одним швидким рухом опустила її вниз і знову виставила перед собою, зображуючи маятник, що гойдається. — Камінь летить ковзанкою й вибиває якнайбільше каменів із дому.　

— Схоже на розбиття піраміди в більярді, — сказав Бовуар і по обличчях жінок зрозумів, що для них це мало такий самий сенс, як для нього «очищення дому».　

— Я обожнюю цей момент, — зауважила Матінка.　

— Насправді, — додала Ем, — це так захопливо, що стало традицією на товариських матчах, які проводяться на День подарунків. Я переконана, що більшість людей приходять на озеро лише для того, щоб подивитися, як Матінка «очищає дім».　

— Дуже ефектно, коли стукотить камінь, — сказала Матінка.　

— І дуже гучно! — додала Кей.　

— Зазвичай це означає кінець гри. Після цього ми здаємося, — сказала Ем. — А потім всі повертаємося до Легіон-Холу, щоб випити гарячого рому з вершковим маслом і спеціями.　

— Але не вчора, — зауважив Бовуар. — Що сталося вчора?　

— Я ні про що не підозрювала, поки всі не почали бігти до Кей і Сісі де Пуатьє, — відповіла Матінка.　

— Я теж нічого не знала, — сказала Ем. — Я стежила за каменем Матінки. Всі дивилися на нього. Потім залунали гучні оплески, вітання, але раптово гул емоцій затих. Я подумала…　

— Що ви подумали, мадам? — запитав Ґамаш, побачивши її вражене обличчя.　

— Вона подумала, що то я перекинулася, — відповіла Кей. — Так?　

Ем кивнула.　

— Не пощастило. Вона переживе нас усіх, — не втрималася від глузування Матінка. — їй уже сто сорок п’ять років.　

— Це мій IQ, — відказала Кей. — Насправді мені дев’яносто два. А Матінці сімдесят вісім. Нечасто зустрінеш людей, чий вік перевищує їхній IQ.　

— Коли ви зрозуміли, що щось сталося? — недбало запитав Бовуар у Кей, намагаючись не показати, що саме це питання було ключовим. Перед ними сидів єдиний свідок злочину.　

Кей на мить замислилася. Її маленьке зморшкувате обличчя було схоже на місіс Картопляну голову[97], яка задовго пролежала на сонці.　

— Та жінка, яка померла, Сісі, здається? Вона сиділа на стільці Ем. Ми завжди приносили власні складні стільці і ставили їх під обігрівачем. Усі були дуже люб’язні та дозволяли нам займати найтепліші місця. Окрім тієї жахливої Сісі…　

— Кей! — дорікнула подрузі Емілі.　

— Вона насправді була жахливою, ми всі це знаємо. Завжди командувала людьми, переставляла речі, усе рівняла. Я розставляла сіль і перець на столи для сніданку в Легіон-Холі, а вона ходила і пересувала їх. І скаржилася на чай.　

— То був мій чай, — сказала Матінка. — Вона ніколи не пила натурального, органічного, трав’яного чаю, хоча вдавала, що була в Індії.　

— Будь ласка, не треба, — промовила Емілі, — бідолашна жінка померла.　

— Ми із Сісі сиділи поруч, приблизно за п’ять футів одна від одної. Як я вже казала, було досить холодно, а на мені було багато одягу. Я, мабуть, задрімала. А потім така картина: Сісі стоїть біля стільця Матінки й береться за спинку, ніби хоче підняти його й кинути. Але вона якось тремтить. Усі навколо щось радісно вигукують, плескають, і тут до мене дійшло, що Сісі зовсім не аплодує, вона кричить. Потім вона відпускає стілець і падає.　

— Що ви зробили?　

— Звісно, я підвелася, щоб подивитися, що сталося. Вона лежала на спині, і відчувався дивний запах. Гадаю, я, напевно, закричала, бо наступне, що я пам’ятаю — усі ці люди навколо. Потім за справу взялася Рут Зардо. Владна жінка. Пише жахливі вірші. Нічого не римується. Мені завжди подобався Вордсворт[98].　

— Чому вона підвелася зі стільця? — поквапився запитати Бовуар, перш ніж Кей або Ґамаш, або обоє разом не почали щось цитувати.　

— Звідки мені знати?　

— Ви бачили ще когось біля стільців? Когось, хто нахилявся над ними, скажімо? Чи, може, розлив напій?　

— Нікого, — твердо відповіла Кей.　

— Мадам де Пуатьє взагалі з вами розмовляла? — запитав Ґамаш.　

Кей завагалася.　

— Здається, її непокоїв стілець Матінки. Щось у ньому засмучувало її, гадаю.　

— Що? — запитала Матінка. — Ти не розповідала мені про це. Що могло засмутити її в моєму стільці, окрім того, що він був мій? Ця жінка хотіла мене дістати. І померла, тримаючись за мій стілець.　

Обличчя Матінки набуло кольору її балахону, її різкий голос наповнив тиху та спокійну кімнату. Здавалося, вона усвідомила, яке справляє враження, і опанувала себе.　

— Що ви маєте на увазі, мадам? — запитав Ґамаш.　

— Ви про що?　

— Ви сказали, що мадам де Пуатьє хотіла вам насолити. Що ви мали на увазі?　

Матінка раптом наче розгубилася, злякалася й одразу подивилася на Емілі та Кей.　

— Вона мала на увазі, — сказала Кей, рятуючи подругу, — Що Сісі де Пуатьє була дурною, пустопорожньою, мстивою жінкою. І вона отримала те, на що заслуговувала.　

Агент Робер Лем’є блукав поверхами штаб-квартири управління поліції в Монреалі — будівлі, яку він бачив на агітаційних плакатах, але ніколи не відвідував. На агітаційних плакатах офіцера у формі поліції Квебеку шанобливо оточувала юрба щасливих мешканців провінції. Такого він теж у реальному житті ніколи не бачив.　

Двері, де на матовому склі був трафаретний напис з іменем, яке дав йому старший інспектор Ґамаш, виявилися зачиненими.　

Лем’є постукав і поправив шкіряний ремінь сумки, що висіла в нього на плечі.　

— Venez[99], — гримнув голос ізсередини.　

Худий лисий чоловік підняв голову з-за похилого столу. Єдиним джерелом світла в кабінеті була яскрава　пляма, яку відкидала маленька настільна лампа. Лем’є не бачив, крихітна ця кімната чи простора, хоча здогадувався. Він відчув напад клаустрофобії.　

— Ви Лем’є?　

— Так, мсьє. Мене прислав старший інспектор Ґамаш. — Він зробив крок углиб кімнати із запахом формальдегіду та владним мешканцем.　

— Я знаю. Інакше б ви переді мною не стояли. Я зайнятий. Давайте мені те, що принесли.　

Лем’є порився в сумці й витягнув фотографію брудної руки Елль.　

— І що?　

— Ось тут, бачите? — Лем’є провів указівним пальцем посередині руки.　

— Ви маєте на увазі ці плями крові?　

Лем’є кивнув, намагаючись триматися солідно і молячись