Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

— Підеш зі мною? Ти ж хотіла краще мене пізнати — ось якраз і матимеш таку можливість. 

Я навіть трохи розгубилася від неочікуваності. Прогулятися в лісі мені дуже хотілося, та й випадав чудовий шанс розпитати ректора. 

— З задоволенням, — щиро зраділа я. — Тільки занесу список панові Кларансу й одягнуся. 

Через п’ять хвилин я вже була повністю готова. Серед форменого одягу, який мені підбирала Клариса, знайшовся ще один зимовий плащ, тож не довелося довго возитися. 

Раймонд Дейлар чекав мене у вестибюлі, натягуючи на руки чорні шкіряні рукавички. Він вийшов першим і попрямував по ледь помітній стежці в ліс, а я слідувала за ним. 

День був напрочуд гарний! Сонце світило не по-зимовому яскраво, вітру не було, а сніг став таким пухким, що можна було б зліпити сніговика. Стежка почала розширюватися, і ми заглибилися в ліс.

 Ректор ішов мовчки, заклавши руки за спину, наче занурений у важкі роздуми. Я не наважувалась заговорити першою, тому просто йшла слідом і насолоджувалась свіжим повітрям, підбиваючи перед собою суху гілочку. 

Раптом він різко зупинився, і я врізалася йому в спину. — Що сталося? — стривожено спитала я.

 — Нічого, — незворушно відповів ректор. — Просто я чекав, що ти накинешся на мене з черговими звинуваченнями чи питаннями, а ти гілочку копаєш, як мала дитина.

 — Є в мене одне питання… — почала я. 

— Про Аріадну? — він обернувся до мене й усміхнувся. 

— Ну так, — я не стала прикидатися, що мені не цікаво. І якось неприємно защеміло всередині, коли я згадала, як вона намагалася повиснути на ректорі. 

— Ревнуєш? — знову всміхнувся він, але вже не так весело. 

— Ще чого, — сердито відповіла я, удаючи, що розглядаю щось під ногами. — З якого дива? 

— А шкода, — удав, ніби розчарувався. — Мені було б приємно. 

— Ця Аріадна, вона вам хто? — насмілившись, спитала я. — Ваша кохана? Ви були у стосунках? Просто вона так себе поводила, ніби... 

Він з подивом подивився на мене так, наче я сказала неймовірну дурницю.

 — Ні, звісно, — роздратовано відповів він. — Ніяких стосунків у нас не було й бути не могло. Став би я тоді підписувати наш із тобою шлюбний контракт? Чомусь після його слів мені стало легше. 

— Тоді хто вона для вас? — запитала я напряму.

Він глибоко зітхнув:

 — Це непроста історія. Аріадна — донька мого наставника, який загинув на завданні, рятуючи мене. Мені тоді було двадцять, я не мав достатньо досвіду, і довгий час відчував провину за його смерть. 

Це зізнання мене вразило. Ректор завжди здавався сильним і впевненим у собі, немов таким був завжди. Але навіть у нього, як і в кожного, є болісні спогади. 

Він трохи помовчав і повільно рушив уперед, я пішла поруч, уважно слухаючи: 

— Я знаю Аріадну з її п’ятнадцяти. Вона була єдиною дитиною, і ні в чому не знала відмови. Після смерті батька її мати зазнала кількох нервових зривів і потрапила до лікувального закладу, звідки так і не вийшла. Подальшим вихованням дівчини займався її дядько з материного боку — ти його знаєш, це Освальд. 

Я здивовано зупинилась, але швидко оговталась і знову рушила поряд. 

— Освальд? Дядько Аріадни? 

— Так, — ректор кинув на мене погляд. — Не дивуйся. Його Величність, поважаючи подвиг загиблого героя, не залишив його рідних без опіки. Освальда влаштували до мене, а Аріадна навчалася в жіночій академії й згодом отримала посаду в одному з відділів королівської канцелярії. 

— Але чому вона назвала вас «своїм коханням»? І взагалі поводилась так, ніби ви не просто знайомі. Це не схоже на звичайну дружбу, — я не хотіла, щоб це звучало як ревнощі, але й промовчати не могла. 

— Я ще не все розповів, — продовжив ректор. 

— Аріадна дуже схожа на свою матір. Різка, запальна, імпульсивна, одержима своїми ідеями. Якщо вже щось собі вбила в голову — не відступить. Її батько часто брав її з собою на тренування, саме там ми й познайомилися. І вона чомусь вирішила, що ми з нею — долею призначені одне одному. 

Він знову усміхнувся, хоча я не розуміла, що в цій ситуації могло бути смішного.

 — Чому ви посміхаєтесь? Що тут веселого? — перепитала я. 

— Та просто ми з її батьком тоді недооцінили серйозність ситуації. Подумали, що це звичайне дитяче захоплення, яке минеться. Але коли наставник загинув, ще й рятуючи мене… Аріадна вчепилася в цю історію і вимагала в Його Величності негайно видати її заміж за мене — як компенсацію. 

— Що?! — я не повірила своїм вухам. — Це якось надто. Може, вона просто була в розпачі? 

— Ні, крихітко Ізабелло, вона чудово розуміла, що каже, — вигукнув ректор. — Вона стала буквально одержимою цією ідеєю! І її мати ще більше підбурювала її! Потім і саму Аріадну забрали до лікувального закладу. Лікарі виявили у них обох нав’язливі стани з елементами манії. Але за рік її виписали, мовляв, це було емоційне потрясіння на тлі втрати батька. 

— А ви не думали, що вона справді в вас закохана? — тихо спитала я. 

— Думав. Перші пів року. Але це не любов. Це — божевілля. Їй не потрібен я — їй треба досягти мети. Знаєш, як полюють на рідкісну річ? Поки не дістануть — готові на все, а потім закидають у шухляду й шукають щось нове. 

— А вона вам хіба не подобається? Вона гарна, впевнена в собі, — важко було це визнавати, але я не могла обманювати себе.

— І абсолютно не при собі! — ректор злісно змахнув рукою. — Я сприймаю її як доньку мого наставника, якому зобов’язаний життям. І крапка. Досить з мене того, що я оплатив її навчання, ще й Освальд вічно плутається під ногами. Більше я нічого не винен цій родині. А тепер вона дізналася, що я уклав шлюбний контракт, і з’явилася сюди, прикрившись ситуацією зі Стюартом. 

Тепер я зрозуміла, чому Освальд так мене недолюблює. Він приберіг ректора для своєї племінниці, а тут — я. 

— А ви не перебільшуєте? — я все ще сумнівалась. -Вона не здавалася психічно хворою. Хіба що одягалася яскраво і поводитися зухвало — але це ще не діагноз.