Читати книгу - "Королівська кров, Ана-Марія Еріш"

Амелія і справді була дуже доброю подругою, та інколи мені хотілось побути самій. Може, це так впливає на мене мій дар. Але думаю, що такі моменти бувають в кожного. Я розумію, що це закладено нашою природою. І хоч в останній момент в мене більш менш налагодилися стосунки з іншими одногрупниками, та я не була впевнена, що ми змогли б нормально поспілкуватися.

Хоча я справді цього хотіла. Коли я була маленькою, то мріяла про те, що в мене буде стільки друзів, що я ніколи не почуватиму себе самотньою. Однак це зовсім не так. Були певні правила, яких я мала притримуватися.

Я сказала Емі, що хочу прогулятись, а дівчина лише кивнула. Вона як ніхто інший розуміла мою потребу таких прогулянок. Не знаю чому я казала їй це. Може, я все ще боюсь деяких осіб тут, і на випадок чого, мене хоч знатимуть де шукати. Але все буде в порядку, адже ми під надійним захистом Академії.

Та ні, я вже не боялась Аларіка. Він хоч і був вампіром, та ніякої загрози не становив. Те, як він мене тоді обіймав... Не знаю навіть що й думати. Це було так мило та незрозуміло водночас. Все так складно стало. З однієї сторони, я хочу повернути своє колишнє життя. Знову жити в нашому палаці в Хейвенберді, та мріяти про інше життя. А з іншої... І що ж мені робити?

З такими думками я присіла на лавочку, які були розкидані по всьому саду. Вони були поставлені сюди спеціально для таких випадків, і я була зараз вдячна за це. Тут так гарно, Королівська Академія постаралась на славу. І чому ми так рідко можемо цінувати таке прекрасне? Все ж я любила природу, і зараз ідеальний момент, аби насолодитися цим.

- Чи можу я скласти компанію такій чарівній дівчині? - почула я чоловічий голос. - В таку чудову ніч ніхто не має бути самотнім.

Я обернулась і побачила доволі симпатичного хлопця, який стояв біля мене та уважно розглядав. І як він зміг так тихо підібратися до мене? Він був не дуже високим, мав темне волосся та чорні, як ніч, очі. Хлопець мав суворі риси обличчя та підкачане тіло. І я його знаю, він мій однокурсник. А от як його звати? Біда з іменами. От ніколи не вміла їх запам'ятовувати. Але він не з нашого світу, це точно. Я прямо відчувала це.

- Чому б і ні? - я йому посміхнулась. - Думаю, лавочки вистачить для нас двох.

Що це на мене таке найшло? Ілларія, зберись. Тут багато симпатичних хлопців, і не потрібно на них так реагувати. Але цей точно не несе ніякої загрози. В нашій групі ще був фенікс та напівдемон, але це точно не один з них. А значить я в абсолютній безпеці.

- Дозвольте відрекомендуватися, - він присів поряд. - Я Бен, з Арагону.

- Принц драконів? Ніколи не зустрічала когось з вашого народу особисто, - згадала я. - А я Ілларія.

- Я знаю як тебе звати, - посміхнувся він. - Ми вчимося разом в одній групі та бачимося кожного дня. І в мене добра пам'ять на імена. Особливо, таких красунь, як ти. Ти знаєш, що в тебе неймовірні очі?

- Ти мене змушуєш червоніти, - розсміялась я. - Я не така вже й красуня.

- Ну, збрешу, якщо скажу, що не хотів цього. Мені подобається говорити компліменти дівчатам та бачити їх реакцію, - його посмішка заворожувала. - Так що, Ілларіє, не хочеш прогулятись зі мною? Тим паче в цьому саду є чудове місце з нічними квітами.

- З радістю, - одразу відповіла я.

І справді, а чому б і не погодитись? Все ж з ним мені точно було безпечно, і я знала чого очікувати. До того ж справді хотілося побачити квіти. Тому я і зробила це...