Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

Prohibita (список заборонених артефактів)

«Ars Magica», вид. LVII

Розділ 4

Спочатку був тільки пульсуючий, мерехтливий хаос і каскад образів, кружляння, сповнена звуками й голосами безодня. Цірі бачила вежу, що сягала до неба, а на даху її танцювали блискавки. Вона чула крик хижого птаха — і була тим птахом. Летіла із величезною швидкістю, а внизу було збурене море. Вона бачила маленьку ганчіркову лялечку, і раптом була тією лялечкою, а навколо клубочилася темрява, пульсуюча голосами цикад. Вона бачила великого чорно-білого кота, і раптом була тим котом, а навколо був похмурий дім, потемнілі панелі, запах свічок і старих книжок. Вона чула, як хтось кількаразово промовляє її ім’я, кличе її. Бачила срібних лососів, що перескакують водоспади, чула шум дощу, що б’є у листя. А потім почула дивний, протяжний крик Йеннефер. І це той крик розбудив її, вирвав із безодні безчасся і безладу.

Тепер, безрезультатно намагаючись пригадати сон, чула вона вже тільки тихі звуки лютні й флейти, дзенькіт тамбурина, спів і сміх. Любисток і група вагантів, що випадково тут зустрілися, продовжували відчайдушно розважатися у кімнатці наприкінці коридору.

Через вікно вривалася смуга місячного світла, що трохи розганяло морок і надавало кімнатці в Локсії вигляду місця зі сну. Цірі відкинула простирадла. Була вона спітнілою, волосся прилипло їй до чола. Увечері вона довго не могла заснути, бракувало дихання, хоча вікно було відкрите навстіж. Знала, що було причиною. Йеннефер, перш ніж вийти із Ґеральтом, обклала кімнату охоронними чарами. Начебто для того, щоб унеможливити кому б то не було вхід, але Цірі підозрювала, що йшлося, скоріше, про неможливість виходу. Була вона просто ув’язненою. Йеннефер, хоча й задоволена — явно — зустріччю із Ґеральтом, не забула й не вибачила ще їй самовільної і божевільної втечі до Гірундуму, яка й призвела до цієї зустрічі.

Саму її зустріч із Ґеральтом наповнила смутком і розчаруванням. Відьмак був маломовним, напруженим, неспокійним і явно нещирим. Розмови їхні уривалися і затиналися, в’язли в незакінчених, обірваних на півслові фразах і питаннях. Очі й думки відьмака втікали від неї й бігли вдалечінь. Цірі знала, куди вони бігли.

З кімнатки в кінці коридору долинав самотній і тихий спів Любистка, музика струн лютні, що шемріла, наче струмок по камінню. Вона впізнала мелодію, яку бард складав кілька вже днів. Балада — Любисток похвалився тим кілька разів — мала назву «Невловима» й повинна була принести поетові тріумф на щорічному турнірі бардів, що відбувався пізньої осені в замку Фартбург. Цірі вслухалася у слова.

Пурхнеш над дахами мокрими,

Пірнеш між лататтями жовтими,

Але я тебе й так зрозумію,

Звичайно, якщо зумію…[6]

Били копита, вершники йшли галопом у ніч, на горизонті небо розквітало загравою пожарів. Хижий птах заскреготів і розкинув крила, зриваючись у політ. Цірі знову занурилася у сон, чуючи, як хтось кілька разів промовляє її ім’я. Раз був то Ґеральт, раз — Йеннефер, раз — Трісс Мерігольд, нарешті — й до того ж кілька разів — невідома їй, худа, світловолоса й смутна дівчина, яка дивилася з оправленої у ріг і мідь мініатюри.

Потім вона побачила чорно-білого кота, а за мить була тим котом, дивилася його очима. Навколо був чужий похмурий дім. Вона бачила великі полиці, повні книжок, освітлений кількома свічками пюпітр, біля нього двох чоловіків, які схилилися над сувоями. Один із тих чоловіків кашляв і витирав губи хусточкою. Другий, карлик із величезною головою, сидів у кріслі на коліщатах. Не мав обох ніг.

— Небувале… — зітхнув Фенн, пробігаючи поглядом пожовклі пергаменти. — Не хочеться вірити… Звідки ти маєш ці документи?

— Ти б не повірив, якби я тобі сказав, — прокашляв Кодрінгер. — Ти зрозумів тепер, хто така насправді Цірілла, княжна Цінтри? Діти Старшої Крові… Останній паросток того проклятущого дерева ненависті! Остання галузка, а на ній — останнє отруйне яблучко…

— Старша Кров… Так далеко назад… Паветта, Каланте, Адалія, Елен, Фіона…

— І Фалька.

— Боги, це неможливо! По-перше, Фалька не мала дітей! По-друге, Фіона була законною дочкою…

— По-перше, про молодість Фальки ми не знаємо нічого. По-друге, не сміши мене, Фенне. Ти ж знаєш, що на звук слова «законний» мене охоплюють спазматичні веселощі. Я вірю у цей документ, бо, як на мене, він автентичний і говорить правду. Фіона, прапрабабця Паветти, була дочкою Фальки, тієї потвори в людській подобі. Хай йому диявол, я не вірю у всі ті божевільні провіщення, пророцтва й іншу дурню, але як згадаю собі зараз пророцтво Ітліни…

— Опоганена кров?

— Опоганена, осоружна, проклята — це можна зрозуміти по-різному. А згідно з легендою, якщо пам’ятаєш, саме Фалька й була проклятою, бо Лара Доррен еп Шіадаль наклала прокляття на її матір…

— Це ж казки, Кодрінгере.

— Ти правий, це казки. Але чи ти знаєш, коли казки перестають бути казками? У ту мить, коли хтось починає в них вірити. А в казку про Старшу Кров хтось вірить. Особливо в той фрагмент, де йдеться про те, що з крові Фальки народиться месник, який знищить старий світ, а на руїнах його збудує новий.

— І месником тим мала б бути Цірілла?

— Ні. Не Цірілла. Її син.

— А Ціріллу шукає…

— Емгир вар Емрейс, імператор Нільфгарду, — холодно закінчив Кодрінгер. — Тепер ти розумієш? Цірілла, незалежно від її бажання, має стати матір’ю наступника трону. Ерцгерцогом, який має стати Ерцгерцогом Темряви, нащадком і месником тієї дияволиці Фальки. Загибель, а пізніше відбудова світу має, як мені здається, відбуватися у спосіб керований і контрольований.

Каліка мовчав довго.

— Не вважаєш, — запитав нарешті, — що треба було б про це повідомити Ґеральту?

— Ґеральту? — Кодрінгер скривився. — А хто це такий? Часом не той наївняк, який недавно запевняв мене, що він діє не для зиску? О, я вірю, він діє не для власного зиску. Діє для чужого. Він іде по сліду Ріенса, який перебуває на шворці, наче не відчуваючи ошийника на власній шиї. Я мав би його інформувати? Допомагати тим, які самі бажають заволодіти цією куркою, що несе золоті яйця, щоб шантажувати Емгира або вкрастися до його милості? Ні, Фенне. Я не настільки дурнуватий.

— Відьмак діє на шворці? Чиїй?

— Подумай.

— Зараза!

— Чудово дібране слово. Єдина особа, яка має на нього вплив. Якій він довіряє. Але я їй