Читати книгу - "Серенада Ваяланда, Fill"

Амілія відчула, як її обличчя знову розцвіло від посмішки. Вона не могла не відчути того тепла й безпосередності, яким ці маленькі дівчата її оточували.

- Ну, ви так прямо питаєте, — усміхнулася вона, намагаючись відповісти якомога спокійніше. - Але я впевнена, що кожна принцеса має свої обов'язки. Але, звісно ж, якщо ви будете добре себе поводити, я думаю, що і ви зможете танцювати на таких балах.

Дівчата здивовано поглянули одна на одну, а потім обидві схилили голови, намагаючись обміркувати відповідь. Але їхня дитяча серйозність зникла так само швидко, як і з'явилася, коли одна з них раптом воскликнула:

"Тоді ми станемо найкращими принцесами, і будемо танцювати разом!"

Вони обидві заплескали в долоні, розвернувшись на півкола, і знову побігли з кімнати, залишаючи Амілію одну, ще з посмішкою на обличчі, замислену над їхніми словами.

"Ці маленькі дівчата… вони справді додають кольору в цей світ," — подумала вона, знову повертаючись до своїх думок.

Але не минуло й кількох секунд, як її увагу знову привернув голос, і цього разу вже більш знайомий і спокійний: Торін.

-Оу. Я відволік тебе від трапези? Що ж, маю вибачитись, — мовив Торін, помітивши її здивування. Його голос був м'яким, а погляд — впевнений. — Втім, я все ж маю дещо сказати. Наразі у мене з'явилися важливі справи, тож я маю поїхати в Маркізат першим. Але не хвилюйся, — він замовк, спостерігаючи за її реакцією, і лагідно додав: "Я з нетерпінням чекатиму тебе ввечері."

Його погляд став трохи теплішим, коли він додав, усміхаючись: - Ще зустрінемось і... — він зробив паузу, мовби намагаючись підкреслити важливість моменту. — Смачного і, до зустрічі.

З його вуст це звучало так, наче прощання не буде тривалим, і в його словах було щось від впевненості, що вони знову зустрінуться дуже скоро. Торін нахилив голову, вказуючи на свою подальшу дорогу, і повільно, з певним шармом, вийшов із зали.

Амілія дивилась йому в слід, не зовсім розуміючи, що саме її спонукало так усміхнутися.

Раптом, як і неодноразово раніше, вихори втретє повернулися в залу. Дві маленькі леді, радісно підстрибуючи, побігли до Амілії, їхні обличчя світяться від нетерпіння та захвату. Вони вже давно не могли стриматися, і ось тепер, знову потрапивши до кімнати, почали виголошувати свої враження.

"А ми ж казали! Казали!" — заплескали вони в долоні, після чого одна з дівчаток, схиливши голову до Амілії, оголосила з серйозною виразністю: "Ти ж уже зовсім скоро станеш нашою тітонькою!"

Інша леді, схоже, зовсім не задумувалася про серйозність ситуації, і тут же додала: "Мама каже, що це буде дуже добре! Тітонька Амілія!" Вона сміялася, хихикаючи, і очі її світилися дитячою безтурботністю.

Амілія, хоч і трохи здивована, вже не змогла стримати посмішку. Всі ці слова звучали так безтурботно, так по-дитячому, що вона мимоволі відчула теплоту до цих двох малих бешкетниць. Вони нагадували їй про те, як все було просто й безжурно в дитинстві.

"Ну, так..." — почала вона, намагаючись стримати сміх. "Мабуть, ви праві."

Але її серце все ще тремтіло від роздумів, і вона вже почала відчувати, як усе, про що ці малечі говорять, стає ближчим, і, ймовірно, навіть важливішим, ніж вона готова була б визнати.