Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Зазирни у мої сни 📚 - Українською

Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Зазирни у мої сни" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 122
Перейти на сторінку:
машин, вишикуваних перед готелем, блакитного «фольксвагена» не було.

«Отже, вдома».

Трохи розчарований, я ввімкнув першу передачу та, викрутивши кермо, повернувся на трасу. О 01:15 я зупинив Nissan перед під’їздом рідної багатоповерхівки. Обійшовши авто, обережно відчинив праві передні дверцята й узяв Теодора на руки. Поклав малого на груди, замкнув авто та посмикав ручку дверцят.

У вухах від утоми притишено гуло. Я піднявся ліфтом на дев’ятий поверх, підступив до дверей і натиснув кнопку дзвінка. Не хотілося із Тео на руках лізти по ключа до кишені — малий міг прокинутися. Я сподівався, що Єва повернулася не так давно й ще не встигла заснути. Я почекав, тоді натиснув ще раз. Квартирою розлетілося примітивне поліфонічне пілікання, але жодного іншого звуку з-за дверей не долинуло. «Невже заснула і не чує?» Бажання виговоритися тануло на очах. «Мабуть, не хоче вставати, — дратувався я. — Знає, що в мене є ключ!» Вигнувши спину так, щоб Теодор не зісковзнув із грудей, я правою долонею видобув із кишені джинсів ключі.

У квартирі, не вмикаючи світла, скинув кросівки та навшпиньки пішов до дитячої. Ліжко було розстеленим. Беручи Теодора із собою, я розстеляю постіль заздалегідь, щоб не копирсатися в темряві посеред ночі. Акуратно поклавши малого, я поправив подушку й накрив сина ковдрою. На щастя, Тео не прокинувся. Я роззирнувся, помітив плюшевого коалу в кутку біля коробки з іграшками, підняв його й умостив біля подушки. Потому, причинивши двері, вийшов із дитячої.

Трохи більше як хвилину я ледачо совав зубною щіткою в роті. Не завадило б прийняти душ, але ноги не тримали. Я відчував: якщо стану під струмені гарячої води, то звалюсь і засну просто у ванній. Прополоскавши рота, я втерся рушником і почовгав до свого ліжка. І тільки переступивши поріг спальні, побачив, що наше з Євою двоспальне ліжко застелене.

Єви не було вдома.

Я постояв, здивовано лупаючи на ліжко, стягнув покривало та з відчуттям тоскного неспокою завалився на матрац. Спершу припустив, що ми розминулися дорогою, а відтак за хвилину чи дві я почую шкряботіння ключа в замку, і Єва зайде до квартири. Я вирішив почекати, а потім (якщо не з’явиться) зателефонувати дружині — раптом що-небудь сталося? — проте незчувся, як заснув.

Єва повернулася додому о пів на четверту ранку. Я прокинувся, щойно у свідомість прохопилося невиразне шарудіння з коридору. Виждав, доки дружина роздягнеться й пірне під ковдру, а тоді озвався до неї:

— Ти пізно…

— Так, — хрипко відповіла Єва. Попри півтемряву, що заполонила спальню, я відчув, що вона страшенно стомлена. Втім, роздратованості в голосі не проступало. Навпаки — дружина здавалася розслабленою. — Пробач. Як Тео?

— Усе нормально, — ні хріна не нормально, але що я міг зробити? Знову випитувати, чи це не вона надіслала той лист? Розповісти, що ми з Тео заїжджали по неї? Натомість я запитав: — Багато роботи?

— Ага.

— Напевно, депутат і його компанія не хотіли розходитись.

Єва витиснула із себе щось схоже на стогін.

— І не лише він. Скажений день.

«Хто б казав».

— Тобі хоч заплатять за таке? Це просто в голові не вкладається.

— Так… Цього місяця розраховую отримати дуже багато. Можливо, ми виплатимо банкові відразу за два місяці.

— Ого! — я підвівся, впершись ліктем у подушку. Впевненість в останніх словах приголомшила мене.

Єва кинула на мене погляд і відвернулася.

— Я хочу спати, Мироне, — я кинув погляд на електронний годинник на тумбочці в ногах ліжка. Єва, наче відчувши мій погляд, додала: — Завтра мені на роботу на першу. Не буди. Добраніч.

Цілу хвилину я дивився на вигин її спини, що чітко проглядався у кволому світлі з вікна спальні, а тоді самими губами прошепотів:

— Добраніч, Єво… Добраніч.

32

Не хочу, щоб ви думали про неї погано. Боюся, що через мої слова — через те, як я розповідав і, особливо, як буду розповідати далі, — ви уявлятимете мою дружину бездушним і самозакоханим стервом. Це не так. Повірте, моє судження про Єву є найбільш суб’єктивним і упередженим із усіх можливих. Усе так само, як із моїм батьком. Спогади крихкі та нечіткі, а останні — понад усе, якщо ці спогади недобрі, — завжди все спотворюють і до невпізнання перекошують картинку. Так сталося, що останні наші з Євою тижні в Україні виявилися затьмареними вкрай неприємними подіями, а я не можу говорити про неї так, наче ці події не відбувалися. Ці спогади не стерти та не витравити з мене. Через них мені неприємно згадувати Єву, боляче усвідомлювати, як довго я був одержимий нею, водночас це не перетворює її на монстра. Це проблема мого вибору та мого викривленого відчуттями сприйняття й аж ніяк не ознака Євиної зіпсутості. Я хочу, щоб ви пам’ятали це.

Я також хочу, щоб ви знали: нас поєднувало багато хорошого. Наприклад, секс. Я ніколи не розумів і зараз не розумію, чому Єва Лауда обрала мене. Я не був найсильнішим, найрозумнішим і тим більше найбагатшим серед тих, хто за нею впадав. Та чомусь вона дала мені шанс, і я не забуду той день, коли вперше притиснув до себе її оголене тіло на задньому сидінні «ніссана». Кожен наступний раз, коли ми кохалися, здавався кращим за попередній. Мене ніби тротилом начиняли, а потім підривали — десятки, сотні, тисячі разів, — і я згорав у тих спалахах до останнього атома! Я не опишу це словами. Сумніваюся, що хтось інший на моєму місці зміг би описати. Наприкінці травня 2009-го, невдовзі після мого повернення з Китаю та за тиждень чи півтора до дзвінка Єви з Києва, ми з Цезарем організовували парубоцьку вечірку для Дімона Шемета, колишнього однокласника. Гулянку розпочали в більярд-клубі (вже не пам’ятаю, в якому саме), а після півночі перекочували до нічного клубу Zov, що на перехресті Відінської та Степана Бандери. Спершу нудьгували. Дівчата, що викручувалися на двох невисоких подіумах, виглядали апатичними та незграбними. А потім, після першої ночі, до жердини вийшла засмагла брюнетка з довжелезними ногами й ідеальними грудьми. На ній були босоніжки з височенними підборами та золотий ланцюжок на кісточці лівої ноги. Вона танцювала так, наче біля жердини кохалася з кимось невидимим. Я споглядав її і не міг збагнути, що така красуня робить на подіумі, аж поки не осягнув, що вона тут не заради грошей. Брюнетка роздягалася, бо їй це подобалось. Їй подобалось усвідомлювати, що чоловіки затихають і повертають голови, щойно вона з’являється біля жердини, вона впивалась їхніми розтривоженими поглядами, що прикипали до її

1 ... 39 40 41 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зазирни у мої сни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зазирни у мої сни"